Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розвернувши коня, я поскакав назад, до замку Ґанелона, який хоч упізнав мене, та навряд чи колись зрозуміє.
4
Ми двоє — Ґанелон і я — щодуху гнали коней дикими, чудернацькими шляхами, які вели нас до Авалону по казкових галявинах і жахливих рівнинах, під мідяною каравелою сонця, під острівцями ночей, розігрітими аж до білого жару, допоки острівці ставали золотими, з діамантовими розсипами, а місяць плив у небі, мов дивний лебідь. День надимав весняну зелень, ми встигли переплисти повноводу річку та переїхати через гірський хребет, перш ніж відчули морозяне дихання ночі. Я вистрілив стрілу свого бажання у самісіньке серце опівночі, й вона, залишаючи у небі вогненний слід, метеором полетіла на північ. Єдиний дракон, який трапився нам дорогою, був кульгавий. Побачивши нас, він більш аніж швиденько поспішив у схованку. Дракон дихав важко, з присвистом, випалюючи маргаритки на своєму шляху. Птахи з яскравим оперенням, пурхаючи туди-сюди, були нам за дороговказ; звуки наших розмов дзвінким відлунням відбивалися від прозорих озер. Я заспівав, і незабаром Ґанелон підхопив мою пісню. Ми були в дорозі вже більше тижня, і земля, небо, вітер — усе промовляло мені, що Амбер недалеко.
Сонце скотилося за гори, загасивши день, і ми зупинилися на нічліг поблизу лісового озера. Ґанелон узявся розпаковувати речі, а я тимчасом вирішив скупатися. Вода була прохолодною, приємно бадьорила тіло, і я довгенько хлюпався у тому озерці.
Поки там купався, мені кілька разів видавалося, що в лісі хтось скрикує. Втім, це могло й почутися, бо ліс був дивовижний, і я не дуже переймався тим, що в ньому діялося. Однак усе-таки швидко вдягнувся та поспішив назад до табору.
І поки йшов, знову чув цей крик — принижене благання про пощаду. Підходячи до табору, зрозумів, що Ґанелон із кимось розмовляє.
Нарешті я ступив на галявину, де ми зупинилися на нічліг. Повсюди валялася наша поклажа, дрова були складені для багаття, але воно ще не горіло.
Ґанелон сидів навпочіпки під дубом, а на дубі перед ним хтось висів.
Білявий жевжик із молочним обличчям. Це все, що я міг би сказати, окинувши його побіжним поглядом. Виявляється, не так просто описати людину, коли вона висить перед тобою догори ногами за кілька футів од землі.
Руки незнайомця були зв'язані за спиною, він теліпався на мотузці, яка одним кінцем була прив'язана до нижньої гілки, а другим оповивала його праву щиколотку.
У такому положенні він говорив — відповідав на запитання Ґанелона короткими скоромовними фразами. Лице його блищало від слини та поту. Він не висів спокійно, а розгойдувався вперед-назад. На щоці в цього жевжика червоніло садно, перед сорочки прикрашали кілька кров'яних цяток.
Зупинившись, я вирішив поки що не втручатися в їхню розмову, а подивитися, що буде далі. Ґанелон не з тих, які безпричинно вішають людей униз головою, тож я не дуже поспішав пройматися жалем до незнайомця. Не знаю, що випитував у нього Ґанелон таким цікавим способом, але я не сумнівався: усе, що сказав жевжик, буде мені цікаво не менш, ніж вивідувачеві. Також хотілося подивитися, що казатиме і як триматиметься Ґанелон, адже ми зараз нібито союзники. А від кількох хвилин, вимушено проведених сторчака, ще ніхто не помер...
Коли погойдування тіла почало сповільнюватися, Ґанелон тицьнув вістрям меча жевжика в груди, той загойдався сильніше, а на грудях проступила нова червона цятка. Нещасний відчайдушно заволав. Із його обличчя я нарешті збагнув, що це — зовсім зелений юнак. Ґанелон, коли хлопець гойднувся від нього, витягнув меча так, що його вістря лише на кілька дюймів не сягало того місця, де при зворотному русі мала опинитися шия бідолахи. Найостаннішої миті він забрав зброю, а коли жевжик, відчайдушно звиваючись, заволав: «Пощадіть!», весело засміявся.
— Далі, — заохочував Ґанелон. — Викладай мені все.
— Я сказав усе, — запевняв хлопець. — Більше нічого не знаю.
— Чому ж так?
— Вони пролетіли повз мене, мов вихор! Я навіть не побачив їх як слід!
— Чому ти не залишився з ними?
— Вони були на конях. А я пішки.
— Чому не пішов за ними?
— Був оглушений.
— Оглушений? Та ти просто злякавсь! І втік!
— Ні!
І знову Ґанелон наставив клинок вістрям до хлопчини, і знов останньої миті забрав меча.
— Ні! — кричав юнак.
Меч укотре зарухавсь у його бік.
— Так-так! — закричав полонений. — Я злякався.
— І тоді дременув?
— Так! Я побіг. І біг не зупиняючись...
— І нічого не знаєш про те, що було після того?
— Не знаю.
— Брешеш.
Ґанелон знову ворухнув мечем.
— Ні! — заблагав хлопець. — Будь ласка...
Нарешті я зрушився з місця й гукнув:
— Ґанелоне!
Він обернувся в мій бік, усміхнувсь і опустив клинок. Хлопчисько благальним поглядом уп'явся в мене.
— І що це у нас коїться? — поцікавивсь я.
— Ха! — скрикнув Ґанелон і ляснув полоненого по стегну. Той закричав. — Злодюга, дезертир... і може повідати нам багато цікавого.
— То спусти його на землю, щоб і мені було чути, — попросив я.
Повернувшись до хлопця, Ґанелон рубонув по мотузці. Нещасний упав на землю і захлипав.
— Я спіймав його, коли він збирався привласнити дещо з наших припасів, ну й вирішив розпитати в нього, що це за місця, — пояснив Ґанелон. — Він з Авалону, тільки-но прибув.
— Тобто як?
— Дві ночі тому тут була серйозна битва, він належав до піхотинців. У розпал бою, не витримавши, дав драла.
Хлопчисько закричав щось, протестуючи, і Ґанелон пригостив його копняком.
— Стули пельку! — прикрикнув він. — Зараз я говорю — переказую з твоїх слів!
Хлопець, гойдаючись боком, мов краб, дивився на мене широкими, сповненими благання, очима.
— Бій? І хто з ким бився? — уточнив я.
Ґанелон, похмуро всміхнувшись, сказав:
— Та сама пісня. Навала потойбічної пошесті, тутешні люди огризалися, то
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.