Читати книгу - "Запасна наречена. У відпустку в інший світ, Анна Лерой"

Вона кидається до мене в сльозах, чіпляється за плечі, втискається так сильно, ніби хоче злитися зі мною. Я на автоматі притискаю її голову до своїх грудей і починаю гладити її по волоссю, бо відчуваю, як дівчину трясе і скручує істерикою. Це відчуття не дає мені зірватися в таке саме тремтіння і сльози. Хтось має триматися, хтось має стати емоційним якорем у цьому божевіллі. Арата, незважаючи на свою пиху, ще дитина, перелякана, розгублена, покинута. 

— Тихо-тихо, — шепочу я, тепер уже не турбуючись про себе. Не померла одразу, значить, ще десяток хвилин потерплю. 

Я тягну Арату назад до тюків, саджаю, трохи заспокоюю і тільки тоді оглядаю нашу камеру. Тут якраз полиць ніяких немає. Тільки голі стіни, постіль і закуток для фізіологічних потреб, питна вода в керамічному глечику біля входу і залишки їжі в місцевих харчових контейнерах. Зверху горить тьмяна світлова куля, а крізь віконце з ґратами видно лабораторію і власне нашого викрадача. Він якийсь час стоїть, завмерши, і просто буравить мене поглядом, точніше нас з Аратою, але потім все ж таки йде кудись. Прикро, бо я всерйоз сподівалася, що він почне промовисту розповідь, і я нарешті дізнаюся причину того, що відбувається.

— Гаразд, могло бути гірше, — я зітхаю, коли стає зрозуміло, що нас залишили в спокої, і всю увагу приділяю Араті. Вона ще трохи здригається, але хоча б не ридає, підвиваючи. Щоб домогтися від неї якоїсь виразної відповіді, спочатку доводиться приводити її до тями. Та й самій заспокоїтися не завадило б. Бо багацько різного відбулося. От мене охмуряють з усіх Айсбергових сил, а наступної миті вже викрадають. Це якійсь перебір із частотою подій!

— Дихаємо глибоко і ритмічно, — віддаю я наказ і сама ж намагаюся дихати. Зараз потрібні всі сили. А то відпустка не те що загрожує затягнутися, а з такими пригодами не відомо, чи я з відпустки зможу повернутися!

Нарешті Арата виглядає досить адекватною, щоб почати відповідати на запитання. Але знає вона лише трохи більше за мене. Так, з Дором вони й справді встигли обіцянками обмінятися. Він до неї підкотив, мовляв, а ти нічогенька, така-сяка, а вона йому — і ти теж нічого, такий-сякий. Знайшли один одного, так би мовити. На тому й зупинилися. Отакі вони високі почуття, та й таке. Але засуджувати чужий вибір — це не моє, тож ми швидко переходимо до найцікавішого.

— Коли Герте стало погано, — зітхає Арата і стурбовано кладе долоню собі на щоку, — мене Нітта потягла геть. Та я б і сама пішла, все ж ми тільки обіцянки дали, тож меня також небезпечно бути поряд. Бо раптом його тінь якось не так на мене відреагує. Та й вітальний зрив — це просто небезпечно для здоров'я оточуючих!

— Так, я вже в курсі...

— А ти взагалі мовчи! Розлучниця! Хоча ні, він би награвся і кинув тебе, бо він вже мій!

— Так-так, твій із всіма своїми ліверами, — я знову киваю, просто сперечатися марно, мені Дор не потрібен, у мене вже хтось суттєво кращій є. — І що потім було?

— А, потім?.. — вона хмуриться і нервово поводить плечима. — Нітта відстала, мені допоміг сейл Нок.

— І продовжує допомагати, так? — я лише усміхаюся, бо Арата знову починає гірко схлипувати. Утім, вона не винна в діях Нока. — Він щось казав? Вимагав?

— Лякав тільки, тінь у нього стра-ашна! — мотає головою Арата. — А, і пити змушував якусь гидоту кілька разів.

Значить, і її теж чимось накачував. Я оглядаю Арату з ніг до голови, ставлю їй пару-трійку запитань про здоров'я, але так, ненав'язливо, щоб вона не панікувала завчасно. Може, те, що нам дав випити Нок, це заспокійливе? Хоча я не відчуваю ніякого спокою. Але точно не отрута, інакше Арата б уже відчула дію того зілля. Оце так загадка...

Я про всяк випадок обходжу нашу комірчину, намагаюся визирнути крізь ґрати, оглядаючи приміщення за ними якомога ретельніше, а раптом щось вийде розгледіти, хоч якийсь шлях до порятунку. Але доводиться відскочити від дверей, щойно з'являється химера Нока. І чому я не згадала про неї, могла би за ці дні намалювати... Хоча той же Кас тінь не показував свою до того, як з Еллі зійшовся. Шкода, що я не стежила і не цікавилася хоча б тим, є в кого тінь чи ні.

— Не знаю, ми з ним майже не знайомі, — знизує плечима Арата. — Ходив поруч із Герте, неприємний сейл, хоча зовні він мені навіть сподобався спочатку. Але дивився так... дивно, тож я вирішила від нього подалі перебувати.

— Але він друг Герте, так?

— Дру-уг, напевно... — вона сумнівається. — Річ у тім, що вибір у сейлів, с ким спілкуватися, буває невеликим... Так само як і ми з Ніттою — подруги, бо з ким спілкуватися, якщо не з нею. Інші мені ні за заможністю батьків, ні за положенням сім'ї в домені не підходять! Не буду ж я спілкуватися з якоюсь дівчиною з булочної?! 

— Ну звісно, — хмикаю я, але майже її не перебиваю. А то почну розповідати про несправедливе ставлення до інших людей, соціальні групи, розшарування суспільства, до чого це призводить, як революції, наприклад, відбувалися, і тим зламаю їй картину світу ненавмисним словом. Не факт, що на Витоку таке можливе. Та й узагалі, можливо, подібні соціальні групи більшою мірою характерні для Етарна і в іншому домені не будуть настільки поширені... 

«Не про те зараз думаєш, не про те», — зупиняю я себе. І справді, мозок намагається втекти в будь-який бік, аби не напружувати звивини в процесі знаходження вихід. Тюремна камера...

— А що тут було до того, як ти тут опинилася? — запитую Арату.