Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Ех, балачки, пане Брейнлю, — знудившись, сказав Якуб. — Не хочете допомогти, то так прямо й скажіть.

Тож Брейнль, трохи ображений, підкинув йому думку, що, згідно із законами імперії, кожен хам має право на скасування рішення двору. А оскільки саме двір визначає призовників, то й відправка Сташка до війська є начебто рішенням двору.

— А до кого я маю звернутися? Може, до губернатора у Львові?

— Саме так. До губернатора.

— До губернатора. А чому не до самого кайзера в Шенбрунні?

— Не глузуй. Я добра для тебе хочу, ти про це знаєш. Що я можу, те зроблю. Тому дістанеш рекомендаційний лист від мене, бо без цього ніхто тебе до губернатора навіть не допустить, бо ти хам, смердиш і щось недобре в очах маєш. Але добре було б, якби ти на Богушів якийсь донос зробив. Що вас у селі гноблять, надмірну панщину накладають, що сервітути, що навіть отой кмин дурнуватий. Щось вигадаєш. Аби не було так, що тільки з приватною справою прийшов.

— Оті флорини за шляхетські голови… Ви це серйозно, пане Брейнлю?

Мордатий староста лиш усміхнувся й приступив до написання листа.

— Постав тут хрестик.

Якуб Шеля розписався ім’ям і прізвищем. Із закарлючкою.

— Ну-ну. Не перестаєш мене дивувати, Шелю. Де ти вчився писати?

— Тут є ще й інші прізвища, пане Брейнлю.

— Бо лист від імені цілої громади. Постав біля них хрестики. Недобре б виглядало, якби всі хами зі Смажової були годні читати й писати.

Якуб неохоче поставив хрестики біля прізвищ сусідів.

Ось так виправив пан староста Шелю до Львова з листом і з гаманцем дзвінких монет, не надто маленьким і не надто великим. Якраз таким, у якому могли б поміститися заощадження всього життя звичайного хлопа.

З Тарнова до Львова світ неблизький. Пішки міг би йти Якуб так довго, що й до копання картоплі не встиг би. Тож вирішив відбути частину дороги колією, проте не хотів сідати в потяг у Тарнові, аби не дратувати цікавих очей. Рушив тоді на схід, до залізничної станції в містечку Емаус.

Дорога вела сосновими духмяними лісами й зарослими пижмом пустищами. Села, вбогі й скулені, розкидані були негусто й ніби випадково. Могло здатися, що привіяв їх сюди східний вітер, а коли повіє знову, покотяться вони далі у світи.

Якуб уникав сіл. Нікого не хотів зустрічати, ні з ким не хотів розмовляти. Під дерев’яним розп’яттям на роздоріжжі вийняв шматок хліба, горщичок смальцю й ріпу. Мовчки жував, приглядаючись до скорботного Господайсуса. Господьісус втупився у Шелю шпарками нерівних, по-татарському розкосих очей. І так дивилися один на одного, як у приказці: Куба і Бог.

— Що ти так, курва, витріщаєшся? — буркнув Якуб. Так воно буває у стосунках Бога й людини, що саме людина зазвичай має озватися першою.

— Я завжди витріщаюся.

— То відвернися. А хліба не дам, бо мало маю. У мене довга дорога попереду, та ще й вернутися треба.

— Я ж не прошу. А кожен колосок пшениці й так виріс з моєї волі. Як ти міг би мене нагодувати або відмовити мені в їжі?

— Теревені. Так то можеш моїй старій патякати. З моєї важкої праці цей хліб. Тебе я в жнива не бачив.

Господь Ісус легенько всміхнувся. Його стурбоване бридке обличчя стало від тієї усмішки ще бридкішим.

— Я можу тобі допомогти, Вікторине.

Якуб Шеля мимоволі здригнувся. Він уже відвикнув називати себе цим іменем. Стільки часу. Нервово облизав вуста.

— Віддаси мені моє життя? Мого Сташка? Мій двір, мої села, все?

— Це не твоє. Це тільки позичене.

У чоловікові аж заклекотало, злість піднялася вгору, як молоко, що кипить, або як печія в стравоході. Вдарив кулаком у це стурбоване й бридке обличчя, аж Господь Ісус упав з каплички на піщану землю. Шеля поправив копняком по нирці. Хоча й дерев’яний, але мусив Господь Ісус відчути, бо глухо застогнав. Якуб тоді копнув його в другий бік.

— З тобою не варто домовлятися, з тобою навіть дискутувати не варто. Від чортів більше користі. — Чоловік плюнув Господу Ісусу в лице. — Ти лиш казатимеш мені покірно приймати те, чого приймати не можна. Ех, пердлюй ти, Господи Боже, і щоб я тебе більше не бачив. А двір я сам собі поверну.

LIII. ПРО ЗЕМЛІ, ЩО ЛЕЖАТЬ НА СХОДІ

Повідають, що Галілею найкраще видно з вікна потяга. Залізниця веде майже зовсім прямо, наче відміряна німецькою лінійкою або летом журавля. Тому залізниці байдуже, чи прямує вона лісом, цілиною чи селом, не вередує, не вибирає дороги через самі лиш міста і гарні куточки. Ні, вона йде прямо тією голою, голодною землею, безсоромно відкриваючи злиденність хат і полів, що родять головно каміння.

Худі, брудні діти шпурляють у потяг гноєм, бо старші сказали їм, що колією приїде Антихрист із цілою армією жидів. Голіція і Глодомерія, так сміються багаті пани й гарні дами в оббитих оксамитом і шкірою купе. Дикість, шановні панове, дикість. Навіть у Святому Письмі сказано: що може бути доброго з Галілеї?

Повідають також, що Галілею найкраще оглядати о тій годині, коли сонце заходить за небокрай, але його світло ще лягає на узгір’я і долини річок, мед із попелом, як колір з-поза світу. Зі сходу надходить спокійне небуття й милосердно поглинає землю. Село за селом, містечко за містечком — усе повертається в темряву, з якої століття тому з’явилося. І як у прадавні часи над водами лунав голос Пана, так зараз над брудним блиском вечора лине спів дрозда. Коли настане кінець часів, увесь світ нагадуватиме Галілею. Втомлений, брудний, виглядатиме ночі, як беззубий стариган на порозі хати.

Саме так бачить Галілею Якуб, коли висовується з маленького вікна вагона третього класу. Вслухаючись у монотонний стукіт коліс, він втягає у легені дим і липку сажу. Потяг несе його на схід, аж до Перемишля.

У Перемишлі кінчаються колії залізниці, і там також кінчається світ. Сталева лінія рейок скріплює західну Галілею, як штивна дуга, від Кракова до Перемишля, залишаючи східну свобідною і вільною. Ці межі відчуваються в атмосфері міста, в галасі якого змішуються польська і руська мови, німецька і єврейська, чеська і вірменська.

Справжня Вавилонська вежа.

Якуб не звертає на це уваги. Прямує далі