Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

губернію і розділивши її територію на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії. Цей адміністративно-територіальний устрій без істотних змін проіснував до початку XX століття. 1814 року військове управління цих трьох губерній об’єднали в Новоросійське генерал-губернаторство, що проіснувало до 1873 року. Остаточно від «грецького проекту» в Петербурзі відмовилися 1821 року, коли в Греції почалася національно-визвольна війна, на хід якої Росія вже не могла впливати.

Відтоді Романови переключили свою увагу на болгар, збурюючи їхні повстання напередодні кожної наступної війни з Османами і тим наражаючи їх на жорстокі репресії з боку турків. Перший великий приплив болгарських біженців до підросійських територій стався під час війни 1806—1812 років, за результатами якої Росія заволоділа межиріччям Дністра і Прута. Бухарестський мир 1812 року передбачив виселення з його південної частини, Буджака, усіх ногайців. Частина їх переселилася в підтурецьку Добруджу, решта ж прийняла російське підданство і приєдналася до ногайських орд, оселених 1791 року на узбережжі Азовського моря між ріками Молочна та Берда. Їхнє ж місце в Буджаку зайняли болгари, гагаузи, а також переселенці з Німеччини та Швейцарії, яким надали статус іноземних колоністів.

Перші німецькі колонії на півдні Україні з’явилися 1788 року на острові Хортиця та поблизу нього; згодом місця компактного проживання німців-колоністів утворилися вздовж річки Молочна та в інших районах. Уряд гарантував всім колоністам свободу віросповідання, невтручання у внутрішнє управління, звільнив від військової повинності та надав податковий імунітет на значний термін. Їхнє головне завдання полягало в освоєнні степового краю з використанням європейських аграрних технологій. Їм українці завдячують засвоєнням нових агрономічних та зоотехнічних знань, як і запозиченням розведення великої рогатої худоби м’ясо-молочних та молочних порід, які витіснили місцеву робочу і м’ясну сіру степову, а також сальних порід свиней. Використання свинячого сала та смальцю раніше не було притаманне українській кулінарії, однак було добре знане як німецький шпик. Свині великої білої породи, виведені в Англії спеціально для потреб флоту (змащення жиром такелажу та ін.), в Україні дістали інше використання.

Південна Україна формувалася як багатоетнічний регіон з чисельним переважанням українців. Українська мова лунала всюди. Ось як описав мовну ситуацію в Криму вчитель російської словесності в Феодосії Михайло Дмитревський у 1820-х роках: «Русские, коих большая часть живет в Симферополе и в Феодосии, также в пяти или шести деревнях, со взятия Крыма ими заселенных, в других же городах Тавриды русских очень мало. Российский язык, которым наши соотечественники говорят в Криму, весьма много испорчен малороссийским и польским наречиями; причиною сему то, что там находится очень много малороссиян и поляков. Великороссиянин, приехавший в Крым, найдет там много невразумительных для него слов, которыя заставляют его задуматься при самом разговоре русскаго с русским человеком. Для любопытства я привожу здесь некоторыя слова, которыя в употреблении у самых природных россиян, в Крыму живущих: бачить (видеть), сховать (спрятать)[...], зробить, кухлик, глечик».

Якщо переважна більшість прийшлого населення (слід також згадати євреїв, греків, поляків, шведів) змогла адаптуватися до непростих умов життя в південному краї, то корінні його мешканці — кримські татари та ногайці й інші народу Криму — вкрай тяжко прилаштовувалися до російського владарювання. Дискримінація і спонукання до еміграції кримських татар російським чиновництвом стала повсякденним явищем; вони ставали особливо брутальними під час османо-російських воєн, а за Кримської війни набули геноцидних ознак. Особливо багато кримських татар виїхало до Туреччини після 1856 року. У 1860 році емігрували і всі приазовські ногайці, залишені ними села зайняли болгари, котрі виїхали з поверненої під османську владу частини Буджака.

Степове Причорномор’я і Крим перетворювалися на невід’ємну частину України попри гойдання імперського уряду між «грецьким» та «новоросійським» проектами. Прикметно те, що у чумацьких піснях (а українські чумаки зналися ж на географічних назвах!) жодного разу не трапляється назва «Новоросія», зате Таврія, поруч із Кримом, згадувалася дуже часто. Мабуть тому, що чумаки теж мали свій «проект». Утім, аж ніяк не «новоросійський».

Заснування й розвиток міст Південної України (кінець XVIII — середина XIX ст)

Геополітичні процеси, які розпочалися в Північному Причорномор’ї з кінця XVIII ст., призвели до радикальних змін в історії цього регіону. Після уведення території до складу Російської імперії настав новий етап політичного та економічного розвитку цих земель. Особливістю економічного освоєння краю стало заснування та достатньо стрімкий розвиток міст. Нові перспективи внутрішньої та зовнішньої торгівлі обумовили будівництво причорноморських портів, промислових центрів, утому числі й суднобудівних, та міст для адміністративного управління краєм. Політика уряду значною мірою сприяла процесу урбанізації в Південній Україні, про що свідчить низка указів, націлених на розбудову та заселення міст. Цей процес супроводжувався інтенсивним заселенням земель південного регіону, на які переселялись охочі із різних населених пунктів Росії та іноземні колоністи, що прибули на запрошення уряду. Тож головним сюжетом історичного розвитку південного регіону стали події, пов’язані із заснуванням і стрімким розвитком південноукраїнських міст. Їх заселення мало низку своїх особливостей, які проявились у виникненні різних етнічних общин, соціальних груп та релігійних конфесій.

Слід зазначити, що до кінця 60-х рр. XVIII ст. міста на півдні України були слабо розвинені. Проте населення було забезпечене промисловими товарами завдяки розвитку власного товарного виробництва та активній торгівлі, яку вели запорозькі козаки. Водним шляхом вони здійснювали торговельні операції із Туреччиною, звідки привозили рушниці, пістолі, порох, кулі, сукно, взуття, одяг, ножі, скло, вино, каву та інші необхідні речі. У свою чергу, туди постачали хліб, рибу, ікру, масло, шкіру, хутро тощо.

Торгували козаки також із Кримом, Польщею, Литвою, українськими та російськими губерніями, певною мірою з Ново-Сербією. Головними центрами торгівлі з Польщею були Умань, Лисянка, Корсунь і Торговиця. На це вказують документи із архіву Коша Нової Запорозької Січі. Серед них — листи до кошового отамана від уманського губернатора Заремби-Горжевського і торговицького коменданта Якова Квяткевича, де мова йде про відкриття ярмарків в Умані і запрошення козаків на церемонію їх відкриття.

Відвідуючи ярмарки, запорожці привозили на продаж худобу, рибу, сіль, сало, хутра та інші товари, які користувались попитом, а купували продукти харчування, риболовні сітки, канати, полотно, готовий одяг, смолу, ліс та інші потрібні їм речі.

Провідну роль у торговельних операціях відігравали чумаки. Деякі дослідники справедливо вважають їх попередниками українського купецтва. Чумакували здебільшого реєстрові та січові козаки і міщани, які об’єднувалися в спеціальні артілі, щоб легше було долати труднощі торгових шляхів. З кінця XVIII ст. відбулися певні зміни у діяльності чумаків, які почали поєднувати торгівлю із перевезенням товарів. Це спричинило обмеження функцій чумацтва і незабаром торгівля повністю зосередилася в руках купецтва.