Читати книгу - "Аутсайдер"

з одного яйця й картоп­ляники (вони у «Млинцях» завжди були смачні). Чекаючи на їжу, Голлі ввімкнула ноутбук, узялася шукати в інтернеті номер Ралфа Андерсона і не знайшла. Воно й не дивно — офіцери поліції майже завжди виключали з довідників особисті телефони. І попри те, вона б усе одно могла його дістати (Білл навчив її кільком трюкам). Їй хотілося поговорити з детективом, оскільки Голлі була певна — вони обоє мали фрагменти головоломки, які заповнили б пробіли.

— Він — «Мейсіз», а я — «Ґімблз», — мовила Голлі.

— Що кажете, любочко? — це була офіціантка, яка принесла її вечірню трапезу.

— Просто кажу, що дуже зголодніла, — відповіла Голлі.

— Сподіваюся, бо жувати тут багато, — вона поставила тарілки. — Хоча, тільки без образ, трохи попід’їсти вам не завадить. Надто ви худа.

— У мене був друг, який постійно таке казав, — мовила Голлі й раптом мало не розплакалася.

Ці слова — «у мене був друг». Час спливав і, звісно ж, лікував усі душевні рани, але Боже мій, як повільно вони загоювалися. І яке провалля пролягає між словами «у мене є» й «у мене був».

Вона їла повільно, щедро поливаючи млинці сиропом. Не справжнім, не кленовим, та все одно смачним, і як же добре було їсти в такому закладі, де можна просто сидіти й нікуди не поспішати.

Поки Голлі все доїла, то ухвалила одну непевну постанову. Якщо вона зателефонує детективу Андерсону, не повідомивши про це Пеллі, то він матиме право в будь-який момент її звільнити — коли їй так кортіло (знову виринули слова Білла) гнатися за істиною. Більше того, це просто неетично.

Повернулась офіціантка, запропонувала долити кави, і Голлі погодилася. У «Старбаксі» безкоштовної добавки не пропонують. А кава в «Млинцях» хоч і не вишукана, та досить пристойна. Як і сироп. «І як я, — подумала Голлі. Її терапевт казав, що протягом дня дуже важливо таким чином самоутверджуватися. — Може, я й не Шерлок Голмз чи Томмі й Таппенс, як на те пішло, але слідчий з мене пристойний, і я знаю, що мені робити далі. Містер Пеллі може зі мною сперечатися, і я ненавиджу суперечки, але дам йому відсіч, якщо доведеться. Увімкну свого внутрішнього Білла Годжеса».

Вона трималася цієї думки, поки набирала номер. Коли Пеллі взяв слухавку, Голлі сказала:

— Террі Мейтленд не вбивав малого Пітерсона.

— Що? Ви щойно сказали, чи мені почуло…

— Так. Тут у Дейтоні знайшлося кілька цікавих фактів, містере Пеллі, але перш ніж перед вами звітувати, я маю поговорити з детективом Андерсоном. Ви не заперечуєте?

Суперечки, якої Голлі так боялася, не відбулося.

— Треба переговорити з Гові Ґолдом, а він домовиться із Марсі. Але я думаю, що вони обоє не будуть проти.

Голлі розслабилась і сьорбнула кави.

— Добре. Узгодьте це з ними якомога швидше, якщо ваша ласка, і дайте мені його номер. Я хочу сьогодні ж із ним переговорити.

— Але чому? Що ви дізналися?

— Дозвольте дещо у вас спитати. Ви часом не знаєте, чи не трапилося чогось незвичайного в клініці розладів па­м’яті Гейсмана того дня, як Террі Мейтленд востаннє наві­дувався до батька?

— Незвичайного — наприклад?

Цього разу Голлі вже не ставила навідних запитань.

— Будь-чого. Може, ви не знаєте, а може, й знаєте. Наприклад, чи розповідав Террі що-небудь своїй дружині, коли повернувся до готелю? Хоч щось?

— Ні… хіба що те, що він зіштовхнувся із санітаром, коли виходив із палати. Той санітар упав, бо підлога була слизька, але ж це просто випадковість. Ніхто не забився, не постраждав.

Голлі так міцно стисла телефон, що аж щиколотки побіліли.

— Ви цього раніше не казали.

— Не думав, що це важливо.

— Саме тому мені треба поговорити з детективом Андерсоном. Бракує деяких фрагментів головоломки. Ви щойно надали мені один. А в нього може бути більше. До того ж він може дістати інформацію, до якої в мене немає доступу.

— Кажете, те випадкове зіткнення у дверях якось стосується справи? Як саме?

— Дозвольте спершу поговорити з детективом Андерсоном. Будь ласка.

Зависла довга пауза, а потім Пеллі мовив:

— Побачимо, що в мене вийде.

Голлі вже клала телефон до кишені, коли підійшла офіціантка з рахунком.

— Напружена розмова.

Голлі всміхнулася до жінки.

— Дякую за прекрасне обслуговування.

Офіціантка пішла. У чекові стояла сума у вісімнадцять доларів і двадцять центів. Голлі залишила під тарілкою п’ять доларів чайових. Трохи більше за рекомендовану суму, проте настрій у неї був чудовий.

  10

Щойно вона зайшла до свого готельного номера, як задзвонив мобільний. На екрані висвітився напис «НЕВІДОМИЙ НОМЕР».

— Алло? Ви зателефонували Голлі Ґібні, відрекомендуйтесь, будь ласка.

— Це Ралф Андерсон. Алек Пеллі дав мені ваш номер, міз Ґібні, і розповів, чим ви займаєтесь. Тож моє перше запитання — а ви точно знаєтесь на своїй справі?

— Так.

Бентеги в Голлі вистачало, і навіть після багатьох років психотерапії вона була досить невпевнена в собі, та щодо цих здібностей вона не сумнівалася.

— Ага, угу, ну, може, знаєтесь, а може, й ні, я ж не розберуся так одразу, правда?

— Правда, — погодилася Голлі. — Наразі — не розберетесь.

— Алек передав, що ви йому сказали, мовби Террі Мейтленд не вбивав Френка Пітерсона. Передав, що ви це дуже впевнено заявили. От мені й цікаво — як ви можете робити таку заяву, коли перебуваєте в Дейтоні, а Пітерсона вбили у Флінт-Сіті.

— Можу, бо тут вчинили подібний злочин, у той самий час, коли сюди приїхав Мейтленд. Тільки вбили не хлопчика, а двох малих дівчат. Почерк один: їх зґвалтували й понівечили. Чоловік, якого заарештувала поліція, стверджував, що був у матері за тридцять миль від Дейтона, і вона казала те саме. Попри те, його так само бачили в Тротвуді, у передмісті, звідки викрали дівчаток. Він є на відео з камер спостереження. Вам це нічого не нагадує?

— Нагадує, але не дивує. Більшість убивць мутять собі якесь алібі, щойно їх піймають. Може, ви з цим не стикались під час роботи, міз Ґібні, бо ж загалом ловите втікачів з-під застави — Алек розповів, чим займається ваша фірма, — та мали б бачити таке по телевізору.

— Цей чоловік працював санітаром у клініці розладів пам’яті, і хоч тоді він мав перебувати у відпустці, та принайм­ні один раз туди навідався — на тому ж тижні, коли містер Мейтленд приїздив до свого батька. Під час останнього візиту містера Мейтленда, а то було двадцять шостого квітня, ці два гадані вбивці перестрілись. А точніше, зіштовхнулись.

— Це розводняк такий? — Андерсон майже перейшов на крик.

— Аж ніяк. Це те, що мій старий партнер у «Що впало, те пропало» назвав би автентичною «безрозводняковою» ситуацією. То що, прокинувся інтерес?

— Пеллі розповідав вам, що санітар, як падав, пошкрябав Мейтленда? Схопив його за руку й подер шкіру на зап’ястку?

Голлі мовчала. Думала про фільм, що спакувала собі в ручну поклажу. Вона не звикла захоплюватися власними вчинками, радше навпаки, але зараз подякувала своїй розвинутій інтуїції. Та хіба Голлі колись сумнівалася, що справа Мейтленда лежить