Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

В їхньому арсеналі були й інші види тортур. Учасник подій описав на одному прикладі, як працювали методи Річицького: «Після того, як я розрив 4 ями в одного середняка, я привів його до сільради. Річицький став його бити та при цьому кричав: “Ти знаєш про те, сволота, що за приховування хліба тебе розстріляють?” Той йому відповів: “Мені все рівно, скоро усі здохнемо голодною смертю”». В іншому випадку кілька членів бригади облили керосином кота, підпалили його та кинули в камеру до арештованих, де перебувало 30 осіб, серед них жінки та діти. Один член бригади змушував арештованих жінок до сексу, обіцяючи звільнити їх від здачі хліба, та спробував кількох з них зґвалтувати.

Звинувачення в зловживаннях були складені в такий спосіб, щоб заднім числом перекласти провину за насильство на кримінальні елементи і таким чином мінімізувати роль партії у цих злочинах. Однак Річицький не здався без бою: він чудово продемонстрував, що лише виконував чіткі накази згори, за що його раніше винагороджували. У своєму свідченні пояснив: приїхавши до Арбузинки, він побачив, що постанови від листопада 1932 року не виконують. Місцеві комуністи навіть не починали вилучати в селян усе продовольство та не змушували їх сплачувати «податки» в разі нездачі зерна; план хлібозаготівель не виконували. Ніхто не виганяв селян із хат. Саме такими були методи, котрі Річицький з успіхом використовував у Вінниці й котрі схвалювали вищі посадовці; по прибуттю в Арбузинку він мав наміри повторити сценарій.

Річицький також зауважив, що виступ Кагановича зміцнив його віру в правильність цих методів. 24 грудня 1932 року Річицький із секретарем районного комітету партії Кобзарем відвідали нараду районних керівників за головуванням Кагановича в містечку Вознесенськ. Насправді Каганович занотовував такі зустрічі в своєму щоденнику. На цих зборах обидва партійці почули особисто від одного з лідерів ВКП(б), що вони недостатньо сильно тиснули на селян. Також вони отримали наказ, процитований вище, що їх головним завданням було створити таку паніку на селі, «щоб [селяни] самі розкривали ями».[862] На зборах, які закінчилися лише о четвертій ранку, секретарі райкомів підписали зобов’язання зібрати 12 000 тонн зерна до 1 лютого 1933 року. Річицький свідчив, що промова його надихнула та переконала, що сільське керівництво повинно відмовитися від старих «неефективних» методів та перейти до жорсткого підходу.

Каганович був не єдиним з вищого партійниго керівництва, хто обстоював подібні методи. У другій половині січня один з керманичів Політбюро ЦК КП(б)У Володимир Затонський відвідав Арбузинку і був задоволений брутальною роботою Річицького та його команди. Зокрема Затонський схвалював завдання «концентрованого удару» по селянах, разом із штрафами, розкуркуленням та арештами. Це було необхідним «заради залякування інших». Річицький відкрито визнав, що ця підтримка додала йому впевненості при руйнуванні селянських хат: «Я вважав, що для більшого ефекту хати, що підлягали конфіскації, потрібно було руйнувати, і щоб народ це бачив власними очима».

Справа Річицького цікава ще й тим, що він наполегливо захищався, інколи всупереч зауваженням прокурора, який намагався відкинути всі аргументи підсудного. Досі невідомо, хто наказав провести слідство, адже виконавці надзвичайно рідко несли відповідальність за свою участь в організації голоду.[863] Без сумніву, причини слід шукати в заплутаній кар’єрі самого Річицького, котра привернула увагу чекістів, адже вони шукали прихованих націоналістів і таємних контрреволюціонерів. Його засудили до розстрілу в 1934 році.

Однак свідчення Річицького не залишає сумнівів у тому, якою переважно була моральна атмосфера того часу. Він не вважав себе ні злочинцем, ні брехуном, а почувався одним із багатьох. Разом з іншими членами бригади він мав підстави думати, що партійне керівництво, зокрема на найвищих рівнях, санкціонувало надзвичайну жорстокість та підтримувало конфіскацію їжі та майна в селян. І в цьому не було ніякого непорозуміння.

11

Голод, весна та літо 1933-го

Як же повстанеш, коли вже не було сили і з двору вийти?

Марія Дзюба, Полтавська область, про 1933 рік[864]

Жоден із куркулів особисто не був ні в чому винним, але вони належали до класу, що винний в усьому.

Ілля Еренбург, 1934 рік[865]

Голод людського тіла, щойно він починається, завжди розвивається за одним і тим самим сценарієм. На першому етапі організм споживає свої власні запаси глюкози. З’являються відчуття гострого голоду, а також постійні думки про їжу. На другому етапі, котрий може тривати кілька тижнів, організм починає споживати свої жири, і дуже ослаблюється. На третьому етапі організм поглинає свої власні білки, знищує тканини та м’язи. Врешті-решт, шкіра стає тонкою, очі — розтягнуті, ноги та животи опухають, тому що екстремальні дисбаланси спонукають організм до збереження води. Невеликі зусилля призводять до виснаження. Водночас будь-які захворювання можуть прискорити смерть: цинга, едематозне недоїдання, загальне виснаження організму, пневмонія, тиф, дифтерія, а також широкий спектр інфекцій та шкірних захворювань, викликаних, безпосередньо чи опосередковано, недоїданням.

Мешканці українських сіл, позбавлені їжі восени та взимку 1932 року, відчули на собі всі ці стадії голоду навесні 1933 року, якщо не раніше. Через роки ті, хто вижив, намагалися описати на папері та усно відтворити в тисячах інтерв’ю ті жахливі місяці. Для деяких людей, котрі зуміли пережити той період, досвід був настільки жахливим, що пізніше вони взагалі не могли нічого згадати. Одна зі свідків голоду, на той час одинадцятирічна дівчинка, могла пригадати, що її засмучували або розчаровували напередодні голоду навіть такі, здавалось би, тривіальні речі, як загублена сережка. Але вона не мала ніякої емоційної пам’яті про сам голод, ні жаху, ні смутку: «Напевно, почуття були атрофовані голодом». Вона та інші замислювалися над тим, чи не був голод настільки вбивчим, що на все життя понівечів емоції та навіть пам’ять. Декому здавалося, що голод «покалічив незміцнілу дитячу душу».[866]

Деякі шукали метафори, щоб описати пережите. Тетяна Павличка, яка проживала в Київській області, згадала, що в її сестри Тамари був «великий, роздутий живіт, а шия була довгою і тонкою, як у пташки. Люди не виглядали як люди — вони більше нагадували голодних примар».[867] Ще один зі свідків пригадав, що його мати