Читати книгу - "Казки народів світу"

Магрібинець зняв із пальця перстень, надів його на палець Аладдінові й мовив:

— О сину, цей перстень вибавить тебе від будь-якої біди за умови: ти запам’ятав усе, що я сказав тобі. Тож уставай і спускайся вниз. Наберися відваги й не бійсь нічого — адже ти вже не хлопчисько, а муж, і серце в тебе повинне бути безстрашним, а душа — міцною, як криця! Якщо зробиш усе так, як я сказав, то незабаром станеш найбагатшим з усіх людей на світі!

І тоді Аладдін скочив на ноги, спустився в підземелля й справді побачив там льох, поділений на чотири кімнати, і в кожній стояло по чотири глеки, повні золота, срібла та інших коштовностей.

Підібрав Аладдін поли халата й пройшов увесь льох, пильнуючи, щоб не торкнутися ні його стін, ані всього іншого, що там було, і за хвилину опинився в саду. Проминув сад, дістався до склепіння й побачив, що там справді висить лампа. Зійшов він східцями вгору, взяв ту лампу, вилив з неї олію й поклав лампу собі за пазуху. Після цього він знову спустився в сад і почав роздивлятись дерева та птахів.

Мов зачарований, походжав Аладдін поміж дерев, гілля яких звисало до землі, і було те гілля рясно всипане самоцвітами, які мінилися різними барвами — білою, зеленою, жовтою, червоною, фіолетовою — і блищали яскравіше за сонце, і кожний самоцвіт був такий великий та гарний, що годі було й знайти слова, аби його змалювати. В наймогутнішого та найбагатшого царя не знайшлося б жодного самоцвіту, який дорівнював би найменшому самоцвітові в чарівному саду!

Стояв Аладдін посеред того саду й милувався дивовижними деревами, бо ніколи не бачив, щоб на деревах замість плодів росли коштовні самоцвіти — смарагди, яхонти, топази, перли та діаманти, які баламутять людям розум і відбирають у них тяму. Він не знав ціни самоцвітам, не знав, як їх продають та купують — адже він був син бідного кравця. І він подумав, що добре було б нарвати дивовижних плодів: був певен, що це справжні плоди і їх можна їсти.

Зірвавши кілька самоцвітів і побачивши, що вони тверді, сухі, а їсти їх не можна, Аладдін вирішив, що це — кольорові скельця.

Він набрав багато різнобарвних самоцвітів, насипав їх собі за пазуху, у кишені, а потім зняв із себе пояс, набрав туди самоцвітів і знову підперезався, думаючи:

«Якби-то прикрасити наш дім цими скельцями й погратися ними з хлопцями на вулиці!»

Після цього Аладдін поквапився назад, боячись свого дядька-магрібинця. Він навіть не глянув на глеки із золотом, дійшов до східців і почав підніматися ними. Нарешті він майже дістався нагору, і йому лишалося зійти на останній східець, вищий за всі інші, та Аладдін ніяк не міг вилізти на нього, бо набрав занадто багато коштовних самоцвітів.

І тоді він сказав магрібинцеві:

— Дядечку, подай мені руку й допоможи вилізти нагору!

Та магрібинець відповів:

— Дай мені спершу лампу, щоб тобі було легше, синку. Мабуть, вона тобі заважає.

— Мені вона зовсім не заважав! — мовив Аладдін. — Допоможи мені тільки піднятися на цей східець! Як вилізу, відразу віддам тобі лампу.

Магрібинець розсердився й почав наполягати, щоб Аладдін оддав лампу, а тоді вже виходив із підземелля. Та Аладдін поклав лампу собі за пазуху ще раніше, як насипав туди самоцвітів, тож не міг її тепер витягти. Крім того, йому стало цікаво, чому це магрібинець не подав йому руки.

— О дядечку! Допоможи мені вибратися звідси, а тоді бери ту лампу, — знову став він благати.

Магрібинець дуже розгнівався й зажадав, щоб хлопець спершу віддав лампу, та Аладдін не міг цього зробити, бо вона була присипана самоцвітами. І магрібинець розлютився й почав чаклувати, зашепотів якісь слова і кинув у полум’я жменю чарівного порошку. Земля тоді задвигтіла, мармурова плита знову насунулась на вхід до підземелля, і Аладдін залишився сам.

Магрібинець — адже він умів читати по зірках — дізнався, що в далекій країні зберігається величезний зачарований скарб, а серед того скарбу — лампа, і хто здобуде її, той стане багатішим за всіх царів на світі. Повороживши на піску, магрібинець довідався ще й про те, що скарб цей може здобути лише хлопець на ймення Аладдін, який походить із бідного роду. Вдруге розсипавши пісок, магрібинець узнав, який той Аладдін на вигляд.

Тоді він хутко зібрався, вирушив у путь і згодом прибув до міста, в якому жив Аладдін, і назвався його дядьком. Хитрощами й обманом домігся він того, що Аладдін зайшов у підземелля. Магрібинець уже святкував перемогу — та Аладдін не дав лампи! І тоді чаклун вирішив убити Аладдіна. Він затулив плитою вхід до підземелля, певний, що хлопець загине, і вирушив додому.

Коли Аладдін побачив, що вхід до підземелля затулено, він відчайдушно закричав:

— Дядечку, дядечку!

Відповіді не було. Аладдін гукнув знову й знову не почув дядькового голосу. І він здогадався, що прибулець обманув його: він йому зовсім не дядько. Аладдін гірко заплакав-заридав, голова у нього запаморочилась, і він сів на сходи, чекаючи смерті.

Згадаймо тепер, що магрібинець, виряджаючи Аладдіна в підземелля, надів йому на палець персня, сказавши: «Цей перстень вибавить тебе з будь-якої біди!» І коли Аладдін, журячись, плачучи й заламуючи в розпачі руки, ненароком зачепив того персня, перед ним став велетень-джин — один із рабів пророка нашого Сулеймана — і вигукнув:

— Твій слуга перед тобою! Проси в мене, чого хочеш, бо я — покірний раб того, в чиїх руках цей перстень!

Аладдін затремтів від страху, побачивши джина, та коли він почув, як приязно той обізвався до нього й сказав: «Проси в мене, чого хочеш!» — то заспокоївся й пригадав слова магрібинця: «Цей перстень вибавить тебе з будь-якої біди».

Аладдін сказав джинові:

— О слуго персня, я хочу, щоб ти вивів мене на землю!

Не встиг іще Аладдін скінчити своєї мови, як земля задвигтіла й розчахнулася, і він побачив себе біля входу в підземелля.

І Аладдін, зрадівши із того, що він знову на землі й сонячні промені пестять йому обличчя, заплющив засліплені очі. А коли розплющив їх, то побачив, що земля навколо рівна,