Читати книгу - "Алтин-толобас"

— Це все чудово, — затурбувався Ніколас. — Але до чого тут фон Дорн? Адже він жив на півтора століття раніше!

— Заждіть, заждіть. — Архівіст підморгнув з виглядом Діда Мороза, котрий зараз дістане з мішка свій найкращий подарунок. — Про будинок Мушникова написано, що він «бревенчатого строения поверх белокаменного фундамента, единственно уцелевшего от бывшей на том месте ранее деревянной же дубовой постройки — колдуновского дома, что сгорел при пожаре 1812 года». Майже вся ця частина міста при нашесті французів вигоріла й відбудовувалася поступово, протягом півтора десятиліть.

— Колдуновский дом — це за прізвищем колишнього власника? — обережно, ніби боячись сполохати здобич, запитав Ніколас. — Чи…

Болотников посміхнувся:

— Схоже, що «чи». В одному з поліцейських донесень Таганської частини, датованому 1739 роком, я натрапив згадування — поодиноке, мимохідь — про якийсь «колдуновский дом, он же валзеров». А в розпису окладних жалувань Іноземського приказу від 1674 року я двічі виявив ім'я «апотечных дел мастера немчина Адамки Валзера». Вам добре відомо, що москвичам тієї епохи аптекар, та ще з бусурманів, мав би уявлятися чаклуном.

— Німець! — скрикнув Фандорін. — І Корнеліус був німцем!

— Так-то воно так, але на цьому факти, що ми їх маємо у своєму розпорядженні, вичерпуються й починаються припущення. Як вийшло, що на фасадному боці післяпожежного будинку виявилося стільки ж вікон, скільки було в будинку аптекаря? Випадковий збіг?

Магістр затряс головою:

— Звичайно, ні! Мушников напевне купив ділянку з руїнами Колдуновского дома саме тому, що хлистові така неординарна кількість вікон мала показатися доброю прикметою. Можливо, дім вигорів не дотла і контур фасаду ще проглядався. Або ж просто зберігся спомин про допожежну будівлю з чортовою дюжиною вікон. Адже після нашестя Наполеона минуло якихось десять років.

— От і я так гадаю. — Максим Едуардович одсунув папери вбік, повернувся до Фандоріна і сказав, карбуючи слова: — А найістотнішим для нас є те, що Мушников одбудувався на тому ж самому фундаменті. Ось вам «подклеть знатна» — і під час Великої пожежі не згоріла. Сподіваюся, ви розумієте, Фандорін, що це означає? — І договорив голосним шепотом: — Нам не потрібні ні спонсори, ні чиновники. Ми можемо добути Ліберею самі!

* * *

На підготовку довелося витратити цілих три дні, хоча скарбошукачів змагало болюче нетерпіння. Ніколасу вдавалося заснути лише перед світанком — на дві-три години, не більше, а Болотников, судячи з червоних повік і кругів під очима, здається, й зовсім утратив сон.

Час пішов не на заготівлю необхідних інструментів — Фандорін просто передав Сергєєву список, і того ж дня на Київську привезли дві легкі швейцарські лопати якоїсь особливої конструкції, дві кирки, домкрат, два звичайні двірницькі ломи, ліхтарі, вірьовочну драбину й електричний бур — на випадок, якщо доведеться робити шурфи.

— Підземний хід копати будете? — запитав Володимир Іванович ніби жартома, а сам так і впився своїми сірими очицями в купу паперів, яка лежала на столі.

— Так, треба дещо пошукати, — недбало відповів Фандорін.

— Ясно, — кивнув полковник.

Через нього й сталася затримка. Три вечори пішли на відволікаючий маневр. Партнери виїздили з усім інструментарієм на які-небудь довільно вибрані руїни (спочатку на руїни фабрики в Текстильники, потім у Замоскворіччя і в Мар'їну Рощу), починали вергати брили й копати землю.

Першого разу з'явився сам Сергєєв. Походив, подивився. Поїхав.

Другого разу полковника вже не було, але з-за уламків час від часу виглядали охоронці. Коли поткнулися зовсім близько, Ніколас провів мобілізацію: вручив молодикам лопати і звелів перетягти з місця на місце величезну купу сміття. Хлопчики спітніли, забруднили свої чудові костюмчики, одному забило щиколотку цеглиною, що впала.

Третього разу Фандорін і Болотников працювали в цілковитій самотності — охорона залишилася зовні й інтересу до копацтва недоумкуватих істориків більше не виявляла. Це означало, що пора, можна.

План склали такий. Сергєєвських красенів поставити на кожному розі будинку № 15, щоб ніхто не набрів — проблемні підлітки, алкоголіки, безпритульні коханці, та й з міліцейським патрулем, який зацікавиться променем світла, охоронці теж легко домовляться. Ніколас і Болотников одчинять гнилі двері, спустяться вниз і будуть додержуватись інструкцій Корнеліуса фон Дорна. Якщо (о якщо!) вдасться щось знайти, спробують зробити найпопереднішу й найприблизнішу оцінку скарбу, та нагору виносити нічого не будуть. Навіть більше того — для конспірації поїдуть завтра й навіть післязавтра ще на які-небудь руїни, а тим часом вирішать, як і в якій формі оголосити місту й світові про грандіозну, надзвичайну знахідку.

Прибули на Таганську о другій годині ночі. На вулиці жодної душі, тихо. Фандорін подивився праворуч, ліворуч, угору. Побачив, що місяць намагається підгледіти за шукачами скарбів крізь негусті хмари, та все ніяк не проб'ється, й небо від цього чорне й сіре, схоже кольором на мармуровий надгробок.

Хлопчиків розставили по постах. Крізь діру в паркані пролізли до двору, а ще через п'ять хвилин уже продиралися крізь купи дощок і щебеню вниз, у підвал. Іржаві залізні двері довелося зірвати ломом. Скрегіт і брязкіт безладним відлунням одгукнулися між темних стін, із яких звисали клапті відшарованої фарби.

— Так, — чомусь пошепки сказав Фандорін, освітивши стелю підвалу. — Північно-східний куток — он той.

Архівіст підійшов до стіни, пошкріб її ножем.

— Вапняк, споконвічний московський вапняк, — теж упівголоса повідомив він. — І кладка стародавня. Так іще за Іоана Третього обтісували. У Москві багато старих будинків стоять на таких ось фундаментах. Розчин на яєчних жовтках із додаванням меду, бджолиного воску, курячого посліду_і бозна-чого ще. Тримає краще, ніж будь-який сучасний.

Ніколасу, якого тіпав нервовий озноб, здалося, що історико-архітектурна лекція Максима Едуардовича зараз не на часі. Магістр дістався віддаленого, зверненого до двору кутка, поставив ліхтар збоку й узявся за лопату. Спочатку треба було розчистити підлогу від сміття.

Пісня про невловиму Суліко залишила Фандоріна у спокої з того самого дня, коли він перелічив вікна на фасаді будинку № 15. Замість грузинського фольклору до Ніколаса тепер прив'яз вірш із книжки, вийнятої з шафи в кабінеті. Очевидно, квартира на Київській використовувалась «Євродебетбанком» як тимчасовий притулок для ділових гостей, тому добір літератури в шафі був специфічний: усілякі бізнес-довідники, глянсові журнали, аж п'ять примірників «Російської банківської енциклопедії» й чомусь самотній томик серії «Майстри радянської поезії». Його-то Фандорін і гортав ночами, змагаючись із безсонням.

Віршик був приставучий, про передпубертатне кохання. «Хорошая девочка Лида на улице этой живет», — бурмотів тепер Ніколас з ранку до