Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

— Ти гарний хлопець. А от твій приятель мене не дуже цікавить. Та й ніколи не цікавив. Гадаю, якоюсь мірою саме через це я й покинув писати ту історію.

Едді знов здригнувся, він навіть підвівся з ліжка, щоб уточнити.

— Зовсім покинув?

— Авжеж. Вона називалася «Темна вежа». Ця книга мала б стати моїм «Володарем перснів», моїм «Горменгастом»,[94] моїм хтозна-чим ще. Коли тобі двадцять два, амбіцій більше, ніж треба. Минуло небагато часу, як я второпав, що це завеликий подвиг для мого маленького мозку. Це занадто… ну, не знаю… екстравагантно. Гадаю, це доречне слово, не гірше за будь-яке інше. Крім того, — додав він сухо, — я загубив конспект.

— Що ти зробив?

— Звучить безглуздо, правда? Але письменництво — це незрідка і є безглуздя. Чи тобі відомо, що Ернест Гемінґвей якось загубив у потязі цілу збірку оповідань?

— Справді?

— Справді. Він не робив запасних копій, не зберігав копірок після друку. Тільки готовий варіант, і той пропав. Подібне трапилось і зі мною. Одна нічна п’янка, чи, може, я тоді був на мескаліні, я того вже не пам’ятаю, але я тоді написав детальний конспект епопеї в жанрі фентезі на п’ять, а то й десять тисяч сторінок. Гадаю, гарний вийшов конспект. За ним ця штука мала б гарну форму. І стиль. А потім я його загубив. Можливо, його здуло з заднього сидіння мого мотоцикла, коли я повертався з якогось задрипаного бару. Раніше зі мною нічого подібного не траплялося. Зазвичай я дбайливий, принаймні до своєї роботи.

— Угу, — тільки й спромігся Едді й мало не запитав: «Чи не траплялися тобі на очі якісь розчепурені хлопці, такі, що їздять у поцяцькованих машинах, у той час, коли ти його загубив? Щоб не уточнювати, такі ниці люди. Хтось з червоною міткою на лобі? Такою, трохи схожою на криваве коло. Коротше кажучи, чи не було якихось натяків на те, що хтось поцупив твій коспект? Хтось, чий інтерес полягав у тім, щоб „Темну вежу“ ніколи не було дописано?»

— Ходімо на кухню. Нам треба побалакати.

Хотілося б Едді знати, про що саме їм треба балакати. Та про що б там не було, а зробити це треба правильно, бо це реальний світ, світ, у якому нічого не можна переробити наново.

СІМ

Роландові було невтямки, як наповнити, а потім увімкнути ту химерну кавоварну машину, що стояла на кухонному столі, але на одній із полиць він знайшов занедбаний старий кавник, котрий не вельми відрізнявся від того, що давним-давно мав серед своїх речей Алан Джонс, коли троє хлопців прибули до Меджису рахувати худобу. Плита в сея Кінга працювала на електриці, та навіть дитина б зрозуміла, як увімкнути горілки. Коли у кухню ввійшли Едді з Кінгом, кавник якраз почав закипати.

— Сам я кави не п’ю, — сказав Кінг і рушив до холодильної шафи (намагаючись пройти якомога далі від Роланда). — І пива я зазвичай не п’ю раніше від п’ятої вечора, але, гадаю, сьогодні зроблю виняток. Містере Дін?

— Мені краще каву.

— Містере Ґілеад?

— Дескейн, сей Кінг. Я теж вип’ю кави, якщо ваша ласка.

Письменник відкрив пиво, потягши за вмонтоване у верх бляшанки кільце (цей пристрій вразив Роланда своєю ефектною оригінальністю і разом з тим ідіотською марнотратністю). Почулося шипіння, за ним — приємний запах

(комала-ком-ком)

дріжджів і хмелю. Кінг за раз ковтнув ледь не половину бляшанки, витер піну собі з вусів, поставив бляшанку на кухонний стіл. Він усе ще залишався блідим, хоча вочевидь уже опанував себе, набрався гумору. Стрілець подумав, що той поводиться цілком добре, принаймні поки що. Чи не тому, що десь у глибині своєї душі і розуму Кінг очікував на цей візит? Чекав на них?

— Ти маєш дружину і дітей, — промовив Роланд. — Де вони?

— Батьки Таббі живуть північніше, біля Бангора.[95] Наша дочка весь останній тиждень провела у своїх дідуся й бабусі. Таббі взяла з собою нашого найменшого — Овена, він ще немовля — і десь з годину тому поїхала туди. Другого нашого сина, Джо, я мушу забрати через… — Він поглянув на годинник у себе на зап’ясті. — Десь за годину. Я хотів дещо дописати, отже, цього разу ми вирішили використати обидві машини.

Роланд зважив. Схоже на правду. Майже напевне, таким чином Кінг давав їм зрозуміти, що, якщо з ним щось трапиться, невдовзі його почнуть шукати.

— Я повірити не можу, що це відбувається насправді. Я не набрид вам ще з цим твердженням? У будь-якому разі це трохи занадто схоже на те, що відбувається в одній із вигаданих мною історій.

— Як у книжці «Салемз-Лот», наприклад, — зауважив Едді.

Кінг здивовано скинув очима.

— Так ви про неї знаєте? Там, звідки ви з’явилися, є Літературна гільдія?

Він допив решту пива. «Він п’є, — подумав Роланд, — як людина, котра має хист до цієї справи».

— Дві години тому по той бік озера вили сирени, плюс велика хмара диму. Я бачив це зі свого кабінету. Ще тоді подумав, що то, либонь, горить трава, можливо, у Гаррисоні[96] або у Стоунгемі, але тепер не певен. Ви маєте до того якийсь стосунок, хлопці? Авжеж, чи не так?

— Роланде, він пише це. Чи писав. Каже, що припинив. Але назва твору «Темна вежа». Отже, він знає.

Кінг усміхнувся, проте Роланд відзначив, що той уперше тепер має вигляд справді глибоко наляканої людини. Авжеж, не рахуючи тієї першої миті, коли він вийшов з-за рогу будинку і побачив їх. Свої власні створіння.

То що, я таки його створіння?

Це сприймалося ним в однаковій мірі як істинне і негідне. Від думки про це в Роланда заболіла голова і знову почало млоїти у шлунку.

— Він знає, — промовив Кінг. — Хлопці, мені не подобається, як це звучить. У романах, коли хтось промовляє «він знає», наступні слова зазвичай — «ми мусимо його вбити».

— Повір, коли я тобі кажу, — відповів Роланд, промовляючи з великим натиском. — Вбивати тебе — це останнє з того, що мені хотілося б зробити, сей Кінг. Твої вороги — наші вороги, а ті, хто допомагають тобі на твоєму шляху, наші друзі.

— Амінь, — закінчив Едді.

Кінг відчинив свою холодильну шафу й дістав собі ще пива. Роланд побачив усередині багацько бляшанок, що мерзли, очікуючи своєї черги. Їх було там більше, ніж будь-чого іншого.

— У такому разі, — сказав він. — Краще звіть мене Стівом.

ВІСІМ

— Розкажи нам історію, де є я, — запропонував Роланд.

Кінг обіперся