Читати книгу - "Сніговик"

– Коли була нова, у неї був колір «каліфорнійський білий», – бубонів Бйорн Гольм своє, – номер сорок два за стандартом «Вольво», але той власник покрив чорним лаком. Воно, може, і добре для машини, та і всього-на-всього триста шістдесят п’ять крон на рік. По кроні в день, виходить…

Бйорн Гольм спіймав погляд Харрі, замовк і поставив альбом Джилліан Уелш та Девіда Роулінгса – з усіх сучасних хлопців цих хоч слухати можна. Він переписав альбом з компакт-диска на касету, і не тільки тому, що в машині, окрім касетника, не було ніякої апаратури, але й тому, що належав до вузького кола любителів музики, які вважали, що жоден СD ніколи не досягне теплого та глибокого звучання магнітної плівки.

Бйорн Гольм розбалакався, бо нервував. Харрі сказав йому тільки, що Катрину Братт відсторонили від розслідування і Бйорн Гольм протягом наступних тижнів має удавати, що ні про що не знає, і натякнув, що така миролюбна, розважлива та інтелігентна людина, як він, не шукатиме пригод на свою дупу. Бйорн Гольм багато із чим погоджувався, але сьогоднішня ситуація йому явно не подобалася. Він подивився на годинник.

– Вона, мабуть, у якогось мужика.

Харрі повернувся до нього:

– Чому ти так вважаєш?

– Бо ти сам казав, що вона розлучена. Самотня жіночка, уяви, – вона ж, як і ми, самотні вовки, – нишпорить. За таких обставин.

– Тобто?

– Чотири пункти: ідеш, шукаєш, вибираєш, хто простіший, і вперед…

– Гм. І ти теж? За чотирма пунктами дієш?

– За першими трьома, – відповів Бйорн Гольм, дивлячись у дзеркало та колошкаючи руду чуприну. – Мені трапляються якісь незговірливі.

Раніше Бйорн Гольм користувався бріоліном, але потім вирішив, що це, мабуть, надто радикально. З іншого боку… може, і варто, так би мовити, діяти рішучіше.

– Дідько! – перервав його думки Харрі. – От недотепа!

– Це ти…

– У ванній же нещодавно милися! Парфуми, туш! Ти маєш рацію.

Старший інспектор витягнув мобільний, гарячково набрав номер, на тому кінці відповіли негайно.

– Герда Нельвік? Це Харрі Холе. Ви все ще займаєтеся тестами? І що виходить?

Бйорн Гольм слухав, як Харрі буркнув у слухавку своє «гм», а потім тричі повторив «точно».

– Дякую, – завершив Харрі. – І ще. Скажіть, хтось із наших телефонував вам сьогодні з тими самими запитаннями? Як? Розумію. Так, зателефонуйте, коли все буде готово.

Харрі дав відбій.

– Заводь, – кивнув він.

Бйорн Гольм повернув ключ у замку запалення і запитав:

– Ну і що там таке?

– Поїхали до «Плази». Катрина Братт уже телефонувала до Інституту судової медицини і запитувала про результати встановлення батьківства.

– І що, вже готово? – запитав Бйорн Гольм і додав газу, повертаючи на Скьоус-плас.

– Вони спершу роблять тести з точністю дев’яносто п’ять відсотків, а решта часу йде на те, щоб довести ступінь точності до дев’яноста дев’яти.

– Ну і що?

– Дев’яносто п’ять відсотків, – що батьком близнючок Оттерсен та Юнаса Беккера є Арве Стьоп.

– Стиць-тидиць!

– Мені здається, Катрина подумала так само, як і ти, і поїхала до Арве Стьопа.

Харрі зателефонував до управління, викликав підмогу, а старенький мотор ревів вулицями Грюнерльокка. Тільки тоді, коли вони проїхали станцію швидкої допомоги біля Акера та випірнули під вогні Стургата, пічка нарешті видала прямо в обличчя струмінь розжареного повітря.

Одін Наккен з газети «Верденс ганг» мерз на тротуарі поруч із центром та кляв світ, людство й особливо свою роботу. З дверей все тягнулися останні гості вечірки «Ліберала», а ті, котрі йдуть останніми, завжди найцікавіші – про них кричатимуть заголовки протягом кількох наступних днів. Але наближався дедлайн, і за п’ять хвилин йому треба буде пройти кількасот метрів до Акерсгата. Він сяде у своєму кабінеті і напише заяву редакторові, що не бажає більше стояти, наче якийсь недолугий шмаркач, притуливши ніс до скла та дивлячись на вечірку з вулиці, сподіваючись, що почує ненароком, хто з ким танцював, хто кого облив шампанським, хто кого клеїв. Напише, що він звільняється!

Він спіймав, звісно, кілька пліток, надто неймовірних, щоб це було правдою, але друкувати їх вони не зможуть. Існують певні рамки, неписані правила. І їх журналісти його покоління намагалися свято дотримуватися.

Наккен поглянув довкола. Тупцялися неподалік ще кілька журналюг та фотографів. А може, у них, як і в нього, був пізній термін подачі до друку матеріалів.

І тут до нього на величезній швидкості підлетів «вольво-амазон», круто завернув до тротуару й загальмував. З пасажирського місця вискочила людина, яку Одін Наккен відразу впізнав. Він кивнув фотографам, всі зірвалися гуртом за поліцейським. А той уже був у дверях.

– Харрі Холе, – віддихуючись, прохрипів Наккен, нагнавши його. – Що тут робить поліція?

Поліцейський зиркнув на нього почервонілими очима:

– Іду на вечірку, Наккене. Де вони, чорт забирай, її проводять?

– У залі Соні Хені. Але там уже і так, боюся, забагато народу.

– Гм. Ти бачив Арве Стьопа?

– Стьоп рано пішов додому. А можна запитати, що тобі від нього потрібно?

– Не можна. Він один поїхав?

– Це спірне запитання…

Старший інспектор різко зупинився й повернувся до нього:

– Що ти маєш на увазі?

Одін Наккен нахилив голову. Він не второпав, що воно відбувається, але тут явно пахло сенсацією.

– Довгенько теревенив з якоюсь красунею. Облизувався, псюга. Нічого, коротше, що можна було б надрукувати. На жаль.

– А далі? – намурмосився старший інспектор.

– Жінка залишила готель через двадцять хвилин після Стьопа і сіла в таксі.

Холе повернувся й пішов до пошарпаного автомобіля, що його доставив. Одін хвостом чимчикував слідом.

– Чого ж ти за нею не поїхав, Наккене?

Сарказму Одін Наккен не відчув: до нього він узагалі довго доходив.

– Холе, вона ж не знаменитість. Знаменитість, яка трахає незнаменитість, – це, так би мовити, не матеріал. Якщо тільки дама не схоче нам щось розповісти. А ця – просто зникла.

– А як вона виглядала?

– Худорлява, темноволоса. Вродлива.

– Одежа?

– Чорне довге шкіряне пальто.

– Дякую. – Холе вскочив до «амазона».

– Гей! – гукнув Наккен. – А що я матиму з цього?

– Спокійний нічний сон! – гукнув Харрі. – Ти ж, хлопче, посприяв правопорядку в нашому місті!

Одін Наккен розчаровано провів поглядом автомобіль, який помчав, гуркочучи двигуном. Знову облизня вхопив. Час писати заяву про звільнення. Треба нарешті плюнути на все.

– Дедлайн, – сказав фотограф. – Ходімо віднесемо лайно, яке ми тут наколупали.

Одін Наккен сумирно кивнув.

Арве Стьоп прозирав з-під щільної маски в темряву й намагався вгадати, що вона робить. Катрина відтягла його до ванної, взявши за