Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Крім інструмента?
— Ага.
— А для чого інструмент?
— Як це — для чого? Щоб копати. Тож не зубами будемо землю рити!
— А ці старі мотики та лопати, які складені у прибудові, що, нам не годяться? — запитую.
Він повертається до мене, дивиться, як на хворого, просто плакати хочеться, і каже:
— Геку Фінн, де це ти таке чув, щоб в’язні мали мотики, і лопати, і різні інші причандали, щоб зробити підкоп? Я тебе питаю, якщо ти хоч щось розумієш: як, по-твоєму, утікач може прославитись? Тоді вже просто можна дати йому ключ, та й потому! Мотики, лопати! Таке скажеш! Та їх навіть королям не дають.
— Ну, добре, — кажу, — якщо нам мотики і лопати не підходять, тоді що нам треба?
— Різницькі ножі.
— Це для того, щоб зробити підкоп під хижку?
— Атож!
— Та ну тебе, Томе, це просто дурниці!
— Ну, це вже дурниці чи не дурниці, але так треба — це єдиний правильний спосіб. Жодного іншого нема. Скільки б я не читав у книжках про це, але ні разу не чув, щоб це робили інакше. Завжди риють ножем, і до того не землю, прикинь, — у них там завжди кам’яна скеля. І риють! Ось, наприклад, один в’язень у замку Іф у Марсельській гавані копав-копав — і вийшов на волю таким чином. І як ти думаєш, скільки часу він копав?
— Звідки мені знати!
— Ні, ти відгадай!
— Ну, не знаю. Десь місяця півтора?
— Тридцять сім років! І вийшов з-під землі в Китаї. Ось воно як буває! Шкода, що у нас тут в’язниця стоїть не на скелі.
— У Джима в Китаї нікого зі знайомих немає.
— До чого тут знайомі? Той в’язень теж знайомих не мав. Завжди ти мене з думки зіб’єш. Краще думав би про справу!
— Ну, добре, мені однаково, де він вилізе, аби лише на волю вибрався. Думаю, Джиму так само. Тільки ось що: Джим не такий молодий, щоб його ножем відкопувати. Він помре до того часу.
— Ні, не помре. Невже ти думаєш, що в нас на це піде тридцять сім років? Ми ж будемо копати м’яку землю!
— То скільки це займе часу, Томе?
— Ну, нам не можна копати стільки, скільки заведено, бо ж дядьку Сайласу мають написати звідти, із-під Нового Орлеану, а це небезпечно. Якщо він дізнається, що Джим не звідти, то сам щось напише — оголошення, наприклад. Отже, ми не можемо ризикувати й возитися з цим підкопом стільки, скільки необхідно. За правилами, думаю, ми копали б років зо два; але нам цього не можна. Невідомо, що далі буде, а тому я раджу зробити так: копати по-справжньому, якомога швидше, а тоді просто уявити собі, ніби ми копали тридцять сім років. Тоді можна буде запросто його викрасти і вивезти, щойно тут здіймуть тривогу. Так, я думаю, що це буде найкраще.
— Ну, це ще куди не йшло, — кажу. — Уявити нам буде нескладно, і клопотів із цим жодних; якщо треба, я можу уявити, що ми півтори сотні років копали. Мені це не важко, головне — втекти. То що, я зараз збігаю і дістану десь два ножі?
— Діставай три, — каже Том, — із одного ми зробимо пилку.
— Томе, якщо така пропозиція не проти правил і не проти релігії, — кажу я, — то он там, під навісом позаду коптильні, є іржава пилка.
Він подивився на мене якось так із прикрістю й сумом і каже:
— Щось тебе нічому путньому не навчиш, Геку, нічого й старатися! Біжи діставай ножі — три штуки!
І я побіг.
Розділ XXXVI
Тієї ночі, коли всі поснули, ми спустилися у двір по громовідводу, зачинилися в сарайчику, висипали на підлогу купу трухляків і взялися до роботи. Ми розчистили собі місцину, футів десь п’ять чи шість, уздовж нижньої колоди. Том сказав, що це буде якраз за ліжком Джима, під ним ми і зробимо підкоп, а коли закінчимо роботу, ніхто навіть не здогадається, що там є дірка, бо ковдра в Джима висить ледь не до самої землі, і лише якщо її підняти й зазирнути під ліжко, тоді буде видно. Ми копали й копали ножами ледь не до півночі, натомилися, як ті пси, і руки собі понатирали до пухирів, а пуття було мало. Зрештою я кажу:
— Знаєш, Томе Сойєр, це не на тридцять сім років робота, а певно, на всі тридцять вісім.
Він нічого не відповів, лише зітхнув, а незабаром після цього перестав копати. Бачу, задумався він. Довгенько думав, а потім каже:
— Не варто і старатися, Геку, нічого не вийде. Якби ми були в’язнями, ну, тоді ще нехай, бо часу вони мали скільки завгодно, і поспішати їм було нікуди. Та й копати довелося б п’ять хвилин на день, доки змінюють вартових, тому пухирів на руках понатирати ми б не встигли. Так копали б ми собі рік за роком, і все було б правильно — так, як і має бути. А тепер нам дурника клеїти ніколи, треба копати чимшвидше, часу зайвого в нас нема. Якщо ми ще одну ніч так покопаємо, доведеться на цілий тиждень роботу припинити, доки пухирі не зійдуть, — раніше, певно, ми й ножа в руки взяти не зможемо.
— То що ж нам робити, Томе?
— Я тобі скажу, що. Може, це і неправильно, і недобре, і аморально, і кожен нас за це осудить, якщо дізнається, але іншого способу нема: ми будемо копати мотиками, а уявимо, ніби це ножі.
— Оце діло кажеш! — зрадів я. — Ну, Томе Сойєр, голова в тебе й раніше працювала чудово, а тепер іще краще. Мотики — це діло, а що так недобре і аморально, то мені особисто на це начхати. Коли мені захочеться вкрасти негра, або кавун, або підручник із недільної школи, я не буду розбиратися, як там за правилами це треба робити, аби тільки швидше. Що мені треба — так це негр, чи кавун, чи підручник; і якщо мотикою зручніше, то я візьму її й відкопаю цього негра чи там кавун або підручник, і хай твої авторитети думають собі, що хочуть, я за них і дохлого пацюка не дам.
— Ну, що ж, — каже мій приятель, — у такій справі можна і уявити щось, і мотикою попрацювати; а якби не це, я і сам був би проти, не дозволив би тобі порушувати правила: як має бути,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Гекльберрі Фінна», після закриття браузера.