Читати книгу - "Зозулята зими"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Георгіна простягнула руку до фото над каміном. Там в дорогій рамці стояла фотографія її батьків — мама та тато молоді й щасливі. Поруч, фото, на якому старший чоловік між двома однаковими дівчатами.
— Фотошоп, Марино? Диво сучасних комптехнологій! — іронічно резонує Арсен. Марина вдає, що не почула.
— Некромантія — дивна наука. Тетяна це добре знає. Жарти тут недоречні. Але, повернемося до моєї розповіді. Одного разу я попрохала маму залишити Маринку надовше. Я дуже просила. І Маринка залишилася зі мною. Я і вона в одному тілі. Це було прекрасно. Я вже не була самотньою. Тепер у мене є справжня сестра — менша і улюблена Маринка. — Георгіна блиснула своїми різнобарвними очима та обвела нас усіх ними. Навіть я майже вірив у цю маячню. Господи, що може зробити з людиною хворий розум? Які тільки фантастичні історії він не викидає на-гора. — Зараз сестричка спить. Утомило її це місто, і ви — нікчемні люди — також її втомили. І мене, по правді, теж… Батько помер раптово — уві сні. Я вже казала — серцевий напад. І ми з Маринкою залишилися самі. Та, на жаль, крім знань з некромантії, ще слід мати природній хист до цього, щоби вміти керувати стихіями вогню, води, повітря, землі. Батько нам цього не передав. Не встиг чи не хотів? Ми час від часу робили кволі спроби зв’язатися з батьками, однак, на жаль… О, так-так, Тетянко, я підсунула тобі цю книгу не випадково. Думала, може, ти чи твоя рідня нам допоможуть. Ти втекла. А ми, вирішивши, що це доля, врешті, заспокоїлися. Я вважала себе сильною та впевненою. Мені цілком вистачало гарної роботи, учнів, величезної батьківської бібліотеки у його кабінеті та своєї сестри. Це так важливо мати поруч когось, ким опікуєшся та кого любиш. Маринка ж у нас геть інша. Вона така, як мама. І закохалася по-справжньому. Богдан так нагадував їй нашого тата — мужній, добрий, розумний, щедрий, син заможних батьків. Вони одружилися, коли Маринці виповнилося двадцять п’ять років. І все було б гаразд, наче доля посміхалася, чи, може, мамина молитва, чи татові благання допомагали. Але отой фатум нематеринства, схоже, переслідував і Маринку. Перша її дитинка народилася мертвою, друга вагітність закінчилася викиднем. Що вона пережила в тих безкінечних спробах завагітніти! Богдан, врешті, не витримав — просив її зупинитися, переконував взяти дитину з дитбудинку. Але в Мариночки це вже перетворилося в манію — «Я зможу. Я зможу!», повторювала вона безконечно. І лежала на збереженні, лікувалася, їздила в різноманітні світові клініки — все марно. І усюди бачила одне і теж: тисячі абсолютно здорових стерв, жінок, жіночок, дівчат, які вбивають ще не народжених власних малят просто так, наче розважаються, вважаючи себе вершителями доль. Чи хоча б одна з них замислювалася над тим, як то бути до народження вже мертвим? І що робити душі, яка потрапила в таку пастку? І чоловіки тут не кращі, вони спонсорують ті вбивства. Хіба є справедливість, любі мої!
Георгіна-Марина гнівно обводить нас очима. Якщо вона й божевільна, то дуже добре маскується. Десь читав, що роздвоєння особистості — це така собі втеча від спогадів. Жінка зупиняє очі на Арсенові:
— Агов, Арсене? Скільки ти дав тій п’яній курві на аборт? Скільки тепер коштує смерть ненародженого дитяти? — тоді витріщається на мене: — Чи ти, Олеже? Просто так відвернувся від вагітної жінки. Список, Арсене, приречених, кажеш, список? Ви всі — убивці. Що, Господь — милосердний? Та невже? Він тут відсутній чи напівприсутній. Бо, коли, здавалося, що вже немає надії, Марина завагітніла. У сорок два роки. Вона дізналася про це, коли її чоловік був у відрядженні. Він мав повернутися, а вона готувала йому вечерю. Готувала своїми руками, що робила не дуже часто, бо для цього, як і для всієї хатньої роботи, в найбагатшої родини міста була прислуга. А далі ви обоє добре знаєте, що сталося. Богдана вбили на порозі його ж будинку, коли Маринка вибігла його зустрічати. У неї на очах. «Замовне вбивство», яке досі залишається не розкритим. Що, Арсене, пригадуєш, як вона тебе найняла для того, щоб ти знайшов убивцю? Ти гроші взяв, але нічого не зробив. Маринка так важко все переживала. Після вбивства чоловіка очуняла на п’ятий день у лікарні, Богдана вже поховали. І вона залишилася сама — без коханого і без дитини. Викидень… Довго приходила до тями. Важко нам дався з нею той період відновлення. Скільки разів ми намагалися повернути її Богдана, як це робив тато для мами. Та не всі двері, коли стукаєш, відкриваються, навіть коли просто несамовито гамселиш у них, збиваючи руки до крові…
Георгіна взяла з журнального столика сигарети, закурила одну. Затяглася.
Не втрималася цього разу Руслана:
— А до чого тут живі діти, Георгіно? Га? Добре, з твоєю чи з вашою помстою я ще погоджуся, ні, не погоджуюся, але можу спробувати зрозуміти… а живі діти. Отой ваш, так званий розплідник…
— Розплідник? — Георгіна недобре лайнулася під ніс. — Що за кретин таке вигадав? Ми з Маринкою просто вирішили взяти на утримання, тобто під опіку, декількох дітей із сиротинців. Чи ти думаєш, дівчино, що їм в дитбудинках краще, аніж в домашніх умовах? Ти ж, хай і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зозулята зими», після закриття браузера.