Читати книгу - "Володимир"

Княжий двір у Виштороді був для цього цілком придатний. Тут, на високих горах, що круто обривались над Дніпром, з давніх-давен стояла покладена на кам'яних підмурках дерев'яна фортеця з стіною наокруг, ровами й валами. Чудовий був Дніпро, що линув під самими кручами, скрізь на горах і в берегах темніли густі ліси, недалеко переливалась голубими водами Десна, вдалині на півдні видно було Київ.

Володимир виїжджав до Вишгорода не один. Полотську княжну треба було прийняти достойно, віддати їй честь як жоні. Він бере з собою до Вишгорода багатьох мужів ліпших і нарочитих, воєвод і бояр, їхніх жон. Ще раніше туди виїхали тіуни й дворяни, які мали всіх поїти й кормити. Вишгородська фортеця, що десятки літ стояла в безмов'ї над Дніпром, стережучи північні околиці Києва, ожила, вечорами у вікнах її привабно заблищали вогники.

Недовго довелося князеві Володимиру ждати княгиню - одного дня вони поїхали на лови в перевесища, заутра перепливли Дніпро і до заходу сонця гнались у полі за сайгаками, третього дня рано-вранці в голубому мареві на горішньому плесі побачили обриси лодій. Повноводий Дніпро линув швидко, незабаром стало видно чорні, прикрашені різьбленими птахами, морськими дивами й банькатими водяниками гостроносі учани, над одним із них маяло знамено землі Полотської.

Тільки учани зупинились біля круч, до них поклали пходні. На березі стояли й ждали княгиню одягнуті в найкращі платна й шиті золотом і сріблом корзна мужі, бояри й воєводи; жони їх, почепивши на себе всі оздоби, з важкими, блискучими усерезями у вухах, золотими обручами на руках і ногах, шепотілись.

Княгиня Рогніда стояла в учані з дитям на руках, поруч з нею - воєвода Путята, за ними - кілька жон і темноока, сувора свіонка Амма - кормилиця княгині. Рогніда була одягнута дуже просто - в білому платні й темно-синьому опашні, з чорною пов'язкою на голові, обличчя в неї дуже бліде, як у матері, що багато ночей не спала біля дитини, стомилась у далекій дорозі.

- Білява! Шу-шу-шу! - шепотілись жони.

- Очі голубі! Шу-шу-шу!

- Мовчіть! Мовчіть-бо! Ось вона вже йде! - гримали бояри.

Тримаючи на руках дитя, княгиня Рогніда зійшла по гнучкій походні на берег, князь Володимир ступив уперед, поцілував жону, взяв у неї дитину.

Одразу ж до Рогніди кинулись жони - вони оточили її колом, обнімали й цілували, котрась із жон за старим звичаєм посипала шлях княгині житом.

- О, який красний княжич! - піднімались навшпиньки й позирали на немовля жони.

- Білявий!

- На отця схожий!

- Жони! Боярині! Тихше! Тихше! - стримували їх мужі.

Рогніда посміхнулась Володимиру.

- Це Ярл... Так ми називали його в Полотську... - промовила вона.

Володимир не хотів образити Рогніду, що думала назвати сина по-свіонському Ярлом, і відповів:

- Нехай буде і по-твоєму, і по-моєму... Ярл - це від тебе, слава - від мене, назовемо дитя наше Ярославом.

- Ярослав! Ярослав! - загомоніли мужі й жони. - Чолом княгині Рогніді, кланяємось такожде й княжичу Ярославу.

Княгиня Рогніда рада була, що її так тепло й гостинно зустріли, вона, звичайно, згодилась назвати сина Ярославом, це ім'я нагадує їй далеку батьківщину й славу Київського столу.

Дитя ж спало. Чи міг тоді хто думати, що промине сімдесят п'ять літ - і вельми старий, немощний Ярослав втече сюди, у Вишгород, і помре тут, у суворій, темній фортеці, де так радісно починалось нині його життя?!* (*Князь Ярослав (Мудрий) помер у Вишгороді 1054 року.)

Загомонів, зашумів Вишгород, почався пир, багато звірів і птаства завезли сюди тіуни, три ночі, готуючи страви, не спали дворяни, немало переварів меду, вина й олу годилось випити на славу Володимира, на честь Рогніди, за здоров'я сина їх Ярослава.

Тільки надвечір вони залишились удвох, - у палаті, що виходила вікнами на Дніпро.

- Невже я тут? - говорила й дивилась на Володимира Рогніда. - Скільки часу минуло, як довго я ждала вісточки від тебе, а тільки вона прийшла - ластовицею прилетіла...

- Знаю, що тобі довелося важко, Рогнідо! Але кривавий був мій шлях до Києва, і тут пролилося багато людської крові, довго тривала облога Родні, багато муки прийняв я сам...

- Не говори, не говори про свою муку, Володимире, - перебила його Рогніда. - Адже все це вже позаду. - Помовчавши, вона додала: - Я рада, що ти зустрів мене не в Києві, а тут, у Вишгороді! Адже я боюсь Києва.

- Ти боїшся Києва? - князь Володимир посміхнувся. - Послухай, Рогнідо,- я не пізнаю тебе. У Полотську я знав тебе сміливою.

- Так, я була сміливою, - замислилась вона, - бо народилась і жила в Полотську, в лісах, у родині батька-воїна, сама боролась за життя і не боялась навіть смерті. - Вона на мить затялась і знову продовжувала: - Так було аж до того, коли зустріла тебе, та й тоді, вже зустрівши, не боялась. Ти виявився справедливим, добрим, найкращим. А тепер у нас є син, Ярослав. Адже я люблю тебе, княже, як сина, а сина свого, як тебе... Не смійся, не смійся, Володимире! Як я сюди рвалась, як жадала тебе зустріти... Боялась, не знала, як ти живеш у Києві, чи покличеш мене, а тепер думаю, що жде мене тут?!

Оповивши руками шию князя, Рогніда стояла перед ним, дивилась в саму глибину його очей.

Він дивився на неї такими ж теплими очима, але в них було, либонь, те, чого не було в очах Рогніди - якийсь смуток, може, печаль.

- Чого ж ти боялась? Адже я сказав тобі ще в Полотську, що покличу тебе, там нарік своєю жоною, а тепер покликав і в Київ, ждав, радий, що бачу...

- Княже мій, Володимире! - сказала на це Рогніда. - Я тебе бачила в Полотську, знала - княжого слова не зламаєш, вірила - покличеш мене... Боялась я тільки за серце твоє, бо люблю тебе всією душею.

Він розумів, про що говорить Рогніда. О, коли б вона знала, що робилось у цю хвилину в його душі! Він думав, коли їхав до Вишгорода, одверто сказати Рогніді, що мав гріх у Києві, який спокутує й, либонь, довго ще спокутуватиме, - і коли б це нині зробив, усе сказав Рогніді, тоді справжня любов напевне осяяла б їхні душі.

Але вона дивилась