Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

стадія в центрі, настав час провадити реальну роботу: з одного боку — треба організувати провінцію для державної роботи, а з другого — повести ту політичну лінію, котра наблизить нас до здійснення плятформи Союза. Головні чинники політичної рівноваги на Україні: п. гетьман і Німці повинні зрозуміти державну рацію основних домагань Національного Союза і знайти якесь порозуміння, котре привернуло би народні маси до свідомої участи в державнім українським будівництві. Сама по собі плятформа Національного Союза являється певним компромісом українського організованого громадянства, далі якого воно не може піти, тому незалежно навіть від всяких політичних порозумінь і реальної політики, Національний Союз матиме своє внутрішнє велике національне значення при всяких політичних бурях і можливих поворотах колеса історії»[644].

Організація Союзу, початки його роботи, настрої об'єднаних у ньому українських громадських сил багато в чому нагадували перший період Української революції. Однак у 1917 р. доводилось мати справу з Тимчасовим урядом і великоруською демократією, а тепер — з урядом П. Скоропадського — Ф. Лизогуба і тією таки російською демократією.

Схожість двох періодів організаційного згуртування української демократії посилювалась обранням у вересні 1918 р. головою УНС В. Винниченка, — щирого провідника й натхненника єдиного українського національного фронту.

Напередодні свого обрання В. Винниченко писав про значення єдиного національного українського фронту:

«В початку нашого визволення ми йшли дружним єдиним національним фронтом, цупко, міцно взявшись за руки. Нас пробували "брати-товариші" роз'єднати, розбити. Вони нас всякими способами шпигали, шарпали за руки, розтягали, сварили, їм треба було прорвати наш фронт. Це не вдалось їм, і через те удалась наша справа — національно-державне визволення нашого народу.

Тепер на поміч "братям-товаришам" шугнули "брати-реакціонери". Збившись у дружну зграю, вони неотступно ідуть за нами, хапають за ноги, виють, наскакують і жадно ждуть слушного часу, коли можна буде накинутись і загризти, заклювати, розшматувати нас. Ні, ні, небезпечно сідати, розлучатись. Навпаки, ще тісніше треба з'єднатись, збитись в один непреривний фронт. Коли спочатку нашої трудної путі нам це було необхідно, то тепер тим паче мусимо йти разом.

І ми, соціал-демократи, мусимо, може, більше ніж хто. Для нас національне визволення — найреальніша потреба… Ми, соціал-демократи, мусимо так само, як і весь час нашої боротьби за волю, виявляти найбільше енергії й завзяття. Як в Центральній Раді ми не давали провокаційним рукам розірвати наш фронт і тим знесилити нас, так і тепер мусимо скріпляти, зміцняти, електризувати своїм духом стомлені ряди наших національних товаришів. Так само, як тоді, так і тепер, не поступаючись нічим з своєї програми, з'єднавшись на певних умовах в "Національний Союз”, ми мусимо дбати про те, щоб ні одне місто, містечко, село, ні один куточок загроженої, оточеної ворогами України не лишився не з'єднаним в цю всенаціональну організацію. На нашу мову, на нашу душу й тіло роблять одвертий замах. Вовки вже настільки "обнаглЪли", що хапають за ноги…

Треба рятувати Рабиню-Матір, оточену розлюченою зграєю "братів"[645].

Лідер УСДРП В. Винниченко висловлював у даному випадку погляди і настрої широких кіл української демократії. Українські соціалісти-революціонери центральної течії наближались своїми поглядами до українських соціал-демократів, хоч і ставились до Союзу критичніше і з меншим захопленням, ніж останні. М. Шаповал і деякі інші члени партії, які входили до складу Союзу, провадили там роботу більше на власну відповідальність, ніж за партійними директивами. Подібну до есерів позицію займала й Селянська спілка, яка перебувала під впливом соціалістів-революціонерів (центристів), і видавала свій орган — «Народну Волю». Інші групи вкладали в ідею єдиного національного фронту дуже обмежений зміст, маючи на меті дійти цим шляхом не стільки до цілковитого знищення гетьманщини, запровадження парламентаризму й демократизації всіх органів влади, скільки намагалися пристосувати гетьманщину до своїх корисливих ідеалів і, навпаки, себе до гетьманщини.

Гетьманський режим з його реакційною політикою, антиукраїнською орієнтацією, невщухаючими репресіями проти населення дедалі більше радикалізував ті сили, які протистояли йому на крайньому лівому фланзі українського національно-визвольного руху. Додаткового імпульсу цьому процесові надавали дії правого сектора антигетьманського табору, що еволюціонував на позиції лише легальної боротьби з диктатурою, яка перемогла, закликав маси до «малих діл» (культурно-організаційної роботи, боротьби за 8-годинний робочий день, за право коаліцій, за демократизацію органів самоврядування). Така позиція розглядалась як примирення з гетьманським режимом.

Та найбільше впливали на поведінку лівих масові стихійні виступи проти панівного режиму, що не тільки не вщухали, а, навпаки, після чергових жорстоких розправ вибухали з новою й новою силою, вимагаючи від своїх ідейних натхненників відповідних організаційно-політичних кроків. Ці кроки здійснювались, хоча відразу слід зауважити, що вони поступалися своєю масштабністю та виваженістю досвідченішому правому табору.

Діяльність українських радикальних сил уособлювалась головним чином у лівих українських есерах, що були порівняно численними, мали організації в центрі й на місцях, видавали друковані органи, систематично проводили зібрання, відгукувались на всі найважливіші події тогочасного життя.

Ідейні засади діяльності українських лівих есерів були визначені в згаданій вище «Платформі Центрального Комітету Української Партії Соціалістів-Революціонерів (розуміння сучасного моменту і завдання партії)».

Платформа констатувала, що Українська революція перебувала в глибокій кризі. Об'єднавшись з міжнародною буржуазією, спершись на австро-німецькі багнети, українські поміщицько-буржуазні кола в союзі з куркулями-власниками розпочали контрреволюційний наступ, який призвів до державного перевороту.

Контрреволюція на чолі зі ставлениками інтернаціональної буржуазії —гетьманом та його урядом — звела нанівець всі здобутки року Української революції. Найбільше завоювання українського національного руху — Українську Народну Республіку — знищено. Скасувавши всі політичні й громадянські свободи, зруйнувавши всі організації трудящих мас, реакціонери запровадили монархічну державність, яка розтоптала і всі соціально-економічні реформи, а передусім найвагоміші з них — соціалізацію землі та робітниче законодавство.

Центральний Комітет УПСР розглядав гетьманську реакцію в Україні «як тимчасовий занепад революції» і зазначав: «Українська революція, будучи не тільки політично-національною, а й глибоко соціяльною революцією, що з самого початку стреміла перетворитися в міжнародню революцію, поставила своїм політичним гаслом необмежену федерацію республік (що відносно України мало здійснитись шляхом постанови Українських Установчих Зборів), — несприяючими обставинами примушена була залишитись в національних рямцях і в цім наближалась вже до свого завершення і закінчення. Привнесення ж тепер до неї елементу міжнародности невмолимо штовхає її на цей шлях, шлях відновлення боротьби за здійснення своїх льозунгів — за збудування соціялістичного Інтернаціоналу, ліквідацію всесвітньої війни, в яку зараз втягується українська держава, за скликання Українських Установчих Зборів, за Землю і Волю, за Федерацію.

Стоючи на старій позиції партії, зазначаючи, що гасло самостійности, як самоціль — являється лише зброєю в руках реакційної буржуазії, Центральний Комітет Української Партії Соціялістів-Революціонерів вважає, що державницькі змагання необхідно