Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Друга зяюча — коханка лягає на спину, піднімає обидві ноги і кладе їх на плечі коханцю.

І кидали вони його бездиханне тіло в похоронне багаття. І він сам став цим багаттям: дрова ми, вугіллям та іскрами вогню. У цьому багатті, в його полум’ї боги спалили людину: і людина воскресла у сліпучому сяйві.

Напівупирання — коханка лягає на спину, простягнувши одну ногу, а іншу підібгавши й уперши в груди коханця, як при позі впирання.

Упирання — коханці займаються любов’ю стоячи.

Пронизування — йоні опущена вниз, а літам проникає в її верхню частину.

Я перестав бути тим, чим був досі, — маленькою точкою світла, розміщеною в тілі. Я став тепер величезним колом свідомості, а моє тіло перетворилося на маленьку точку, яку омивають хвилі світла…

Ідучи, вона навіть забула про гроші.

Тож розплачувався я вже з коридорним, який постукав до мене хвилини через три після того, як пішла вона.

Ну, а мій комп’ютер мовчав. Ні Марина, ні її вітчим так і не знайшли можливості зв’язатися зі мною. І я вже почав думати, що почекаю ще днів вісім і буду збиратися назад. Що цього разу, якщо не залишилося нікого, хто хотів би мене вбити, я вирушу в Японію літаком. Що от зараз поголюся, спущуся в ресторан і постараюся випити побільше. Що…

— До вас відвідувач, — сказав мені по телефону портьє.

— Хто? — запитав я.

Я почув його питання: «Як вас представити?», — потім відповідь: «Пан Бауер», — і сказав:

— Нехай піднімається.

— Не чекав?

— Чекав, — сказав я. — Замовити щось випити?

— Іншим разом, — сказав мені Леонід Бауер. — Я в справі.

— Слухаю.

— Ми збираємося вивезти Марину і Володимира Михайловича з міста…

— Ми? — вирішив уточнити я.

— Я, — сказав Бауер. — А зробити це буде дуже непросто, тому що китайці перекрили всі виїзди. Тому мені потрібні стрільці. Допоможеш?

— Звичайно, — сказав я.

— Тоді поїхали.

Крім мене і двох охоронців боса, які залишилися йому вірними, Бауеру вдалося знайти ще сімох. Але що це були за хлопці — екс-спецназівець, який став наркоманом, хворий на рак професійний убивця, глухонімий кат з розбитої банди — напівбожевільні найманці, які вчинили занадто багато вбивств, щоб тепер хоч трохи дорожити своїм життям і думати, що воно не вартує тих п’ятиста тисяч євро, які їм запропонували.

Я був восьмим, а Леонід Бауер — дев’ятим.

— Готові? — запитав він.

— Так.

— Звичайно.

— Угу.

— Тоді поїхали.

Я тільки й устиг, що кивнути Марині та її вітчиму, які сиділи у третьому з чотирьох автомобілів, на яких Бауер збирався прориватися з міста.

Машина, у якій мав їхати я, була другою. Але перш ніж сісти в неї, я мусив відповісти на питання:

— Водій чи стрілець?

— Стрілець, — а тому опинився на задньому сидінні.

— П’ятсот тисяч — великі гроші, — сказав чоловік, який сидів за кермом.

Кивнувши його обличчю, перетвореному