Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Замерзлий, виснажений, я тягнув його безвладне тіло стежкою, що вела вгору. Терня й гілки ялівцю чіплялися до одягу. Одного разу я впустив його, і він посунувся вниз схилом по брязкотливих камінцях; зупинився ген аж під кам'яним муром, що оточував пагорб.

— Зійти з дороги, — бурмотів я. — Зійти з дороги. Нам треба зійти з дороги. — Ця думка і обіцянка відпочинку, що в ній крилася, дали мені силу продовжувати рух до мети. Я спустився до нього і знову вхопив його попід пахви. — Ще ні, Миросе. Ще ні. — Тремтячи й напружуючи всі сили, я тяг його на гору.

Ані вогню. Ані палива. Ані кресала. Я стягнув його в рівчак при стежці й ліг поруч. Дощ припинився, і зірки одяглися в запинало з крижаного туману. Моє дихання кучерявилося в темряві, біле, як піна. А за ним світло зір заливало голі складки гір. Місячний Ланцюг.

Я піднявся на перевал. Я зробив це; принаймні на це я здобувся. Піднявся на перевал, тягнучи Мироса на руках. У нього в кишені я знайшов маленький складаний ножик і, скориставшись ним, одрізав бинду зі свого овечого кожуха. Продів ту бинду йому попід пахви, а кінці обкрутив собі довкола зап'ястків, що немилосердно боліли. І потягнув. Тягнув під порцеляновим небом, у тіні соснових виярків, крізь темний, сліпучий і жорсткий ландшафт, крізь суворі скелі, увінчані рожевим світінням вершин; десь там, над ними, пролітали самотні гуси, наповнюючи повітря понурими ностальгійними криками. Це була непримиренна країна, батьківщина низькорослих і міцних тевроанців, які називають себе Е-гла-гла-мі й поклоняються вагітній богині. Перебуваючи у надто великому відчаї, аби боятися іще чогось окрім смерті Мироса і власної, я без вагань стукав у великі шматки кори, що слугували дверима до їх перехняблених хижок. У горах більше не було сіл — усі вони були зруйновані або латами з Долини, або ворогуючими кочівниками з плоскогір'я. Хижки, на які я натрапив, належали мовчазним чабанам, які випасали своїх кіз на мізерній скельній рослинності. Вони анітрохи не дивувалися, побачивши мене, і я пригадав розповіді про те, що в ці гори часто навідуються бандити, отож, подумалося, ці чабани мали б звикнути до таких відвідувачів — здичавілих і поранених чоловіків, які без зайвих розмов пожирають їхні одаш і козячий сир, та ще й грабують, безцеремонно відбираючи їжу, воду та сушені шкури. В одного з них я забрав кресало, в іншого — сувій евменійської бавовняної тканини. Вони сиділи довкола своїх ялівцевих ватр, що курилися густим димом, і смалили глиняні файки на короткому цибуху. Один з них, лютого вигляду старигань зі зламаним носом, промив рану Мироса одашем і зашив її ниткою з кишки; пацієнт при цьому так несамовито лементував, наче до нього навідався ангел.

Нарешті, по стількох днях покинутості напризволяще і труднощів, ми були винагороджені: у пейзажі відчинилися двері чудес. З гребеня скелястого пагорба раптом перед нами розкинувся новий світ, золотаве марево, похмуре й глибоке запустіння: Кестенья, дика й безлюдна сторона, що простяглася від підніжжя гір, велике плоскогір'я, шлях до колиски драконів. Кілька окремих ліній позначалися на ній: подекуди хвилястий натяк на пагорби, ще десь висхле річкове русло, схоже на тінь од зап'ястка. Тут водилися бики, а ще міцні, порослі щетиною пустельні поні. Взимку її околицями нипали вовки. Це була така собі «форма для перетворення людини на тужливу істоту», — писав Фірдред Бейнський, коли вперше її побачив: «достоту форма оскверненого моря».

Я стояв і дивився на неї, забуваючи про вітер. Мирос, блідий, як борошно, перевернувся набік і разом зі мною вдивлявся в краєвид. «Це велика загадка, — пише Фірдред, — що людина спромоглася знайти у собі мужність увійти в настільки зловісне і суворе місце».

Вид на цю пустку з перевалу мав не меншу гіпнотичну силу, ніж вид ясної й безмісячної ночі, що сяє зірками. Він викликав таку ж пожадливість очей, те ж відчуття, що ніколи, як би довго не споглядав цю картину, ніколи не запам'ятаєш її у всій повноті. Надто грандіозно, містично, непроникно. А втім, як писав один з Телканів, це було ніщо: «Нехай простить мені богиня Сарма, — писав Нуїлас Мудрець, — за те, що я проливав кров наших синів за цю вкрай ворожу дику місцину, цю нищівну пустку сходу». Можливо, саме тому я відчував, засліплений, що ніколи не зможу втримати в собі це колосальне видовище — тому що воно було нічим, чистою ніщотою: сливе безлика пустка, золота, пронизана тілесно-рожевим, як писав Фірдред, «кольором нігтя». На півночі ланцюг пагорбів розімкнувся, і я побачив удалині місто Ур-Амакір, що драматично балансувало на кручі над пісками, і коли я стояв і дивився на його високі суворі мури, вітер раптом завив і жбурнув діамантами мені в лице. Це був сніг.

Дім стояв на східному березі Єїдеса. Це був останній маєток, що зазнав кораблетрощі на межі між світом землеробства і вічністю пустелі. Він стояв ув обіймах негустого фруктового саду зі сливових і мигдалевих дерев, а свої закриті очі обернув у бік обрисів плато. Там були бібліотека, тераса з кам'яними балюстрадами, балкони, обгороджені кутими з заліза квітами. Я пам'ятаю навіть рипіння брами і тінь моєї руки на срібному світінні снігу, коли я тягнуся відчинити її.

Ми спустилися й перетнули кам'яний міст через Єїдес. Мирос чіплявся мені за шию і ненастанно спотикався, однак був занадто самосвідомий, аби