Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

І, порившись у себе в сумці, вона сунула Мартінові в руку п’ять доларів.

- Я, здається, пропустила твій день народження,- пробурмотіла вона.

Мартін інстинктивно затиснув у жмені золоту монету. Він відчував, що не слід її брати, і мучився, вагаючись. Цей золотий кружечок означав харчі, життя, ясність тіла й духу, енергію для дальшої творчості. І хто зна? Може, він здолає написати щось таке, що принесе йому багато таких золотих монет. Перед Мартіновими очима промайнули рукописи двох його останніх статей. Вони лежали під столом на купі повернутих редакціями творів, що їх послати далі Мартін не мав марок, і він ясно побачив їхні заголовки, віддруковані на машинці: «Жерці тайни» і «Колиска краси». Він нікуди ще не посилав їх. Але це найкращі з його статей. Аби тільки марки дістати! Раптом пройнявся він певністю в остаточному успіху і швидким рухом сунув монету в кишеню.

- Я віддам тобі в сто разів більше, Гертрудо,- насилу вимовив він, бо щось йому стисло горло, а на очі набігли сльози. Але враз опанував себе й вигукнув: - Запам’ятай мої слова! Не мине й року, як я покладу тобі в жменю сотню таких золотих кружечків. Я не прошу тебе вірити мені. Почекай і побачиш.

Але Гертруда таки не вірила. І тим почувала себе ніяково і, не знаючи що відповісти, промовила:

- Слухай, Марте, я знаю, що ти голодуєш. Це по тобі видно. Приходь частіше обідати. Я присилатиму до тебе котрого з хлопців, коли Бернарда не буде вдома. І ще одно, Марте...

Мартін чекав, хоч знав наперед, що почує, такий був прозорий перебіг її думки.

- Чи не пора вже тобі стати десь на роботу?

- Ти не віриш, що на моє вийде? - запитав він.

Гертруда покрутила головою.

- Ніхто в мене не вірить, тільки я один,- промовив Мартін з якимсь задирливим запалом,- Я написав уже багато гарних речей і рано чи пізно дістану за них гроші.

- Відки ж ти знаєш, чи вони гарні?

- Бо...- Він затнувся, коли подумав про весь безмір літератури та її історії, і збагнув усю неможливість пояснити сестрі підстави своєї віри.- Бо мої твори кращі, ніж дев’ять десятих того, що друкується в журналах.

- Я хотіла б, щоб ти взявся за розум,- відказала Гертруда якось мляво, хоч була непохитно певна слушності своєї поради.- Атож, я хотіла б, щоб ти взявся за розум,- повторила вона.- І... приходь завтра обідати.

Посадивши сестру в трамвай, Мартін побіг по марки і витратив на них три долари з п’яти. А коли пізніше, по дорозі до Морзів, зайшов на пошту і зважив цілу купу довгих і грубих пакунків, то всі куплені марки, крім трьох по два центи, довелося наліпити на пакети.

Це був пам’ятний вечір для Мартіна, бо у Морзів він познайомився з Ресом Брісенденом. Як той туди потрапив, хто його привів туди, Мартін не знав. Він навіть не поцікавився запитати про це Рут, бо Брісенден видався Мартінові людиною анемічною і обмеженою, не вартою ніякої уваги. Через годину Мартін вирішив, що Брісенден до того ще й нечема, бо він тинявся з однієї кімнати до другої, розглядав картини й стромляв носа в книжки та журнали, беручи їх зі столу чи з полиць. Хоч у домі Морзів Брісенден був чужий, він, нарешті, відокремився від усіх і, вмостившись у просторому кріслі, почав читати маленьку книжку, яку видобув з кишені. Читаючи, він раз у раз машинально пригладжував собі волосся. Після того Мартін більше вже й не помічав Брісендена і згадав про нього тільки в кінці вечора, коли побачив, як той жваво розмовляє з молодими жінками.

Ідучи додому, Мартін випадково нагнав на вулиці Брісендена.

- А, це ви? - озвався він.

Брісенден щось сердито буркнув у відповідь, але пішов поруч. Мартін, однак, більше не пробував зав’язати розмову, і кілька кварталів вони йшли мовчки.

- Пихатий старий осел!

Несподіваність і завзяття цього вигуку здивували Мартіна. Він засміявся подумки, але заразом почув ще більшу нехіть до свого супутника.

- Чого ви туди ходите? - буркнув той нараз, коли вони поминули ще один квартал.

- А ви чого? - спитав і собі Мартін.

- А хто його зна! - почув він у відповідь,- Але я принаймні вперше зробив таку дурницю. У добі двадцять чотири години, треба ж їх якось згаяти. Ходім хіба вип’ємо.

- Згода,- відказав Мартін.

Але одразу ж пожалкував, що так швидко погодився. Вдома його чекала «чорна робота» на кілька годин, а потім уже в ліжку він мав читати ще том Вейсмана, 36 не кажучи вже про автобіографію Герберта Спенсера, що була для нього романтичніша й за який роман. Навіщо час марнувати з цією людиною, що йому не подобається, подумав Мартін. Але його вабила не людина ця і не питво, а супровідне до того всього: яскраве світло, дзеркала й миготіння келихів, збуджені жваві обличчя і дзвінкий людський гомін. Ось оце - йому хотілося чути людські голоси, голоси людей життєрадісних, які знають успіх і можуть з легким серцем пити за власні гроші, як то й личить чоловікові. Він же був самотній, і це гнітило його; тим-то він і вхопився так за те запрошення, як, пожадлива риба хапає, бува, гачок. Відколи Мартін пив з Джо у «Гарячих Джерелах» та ще раз ото з крамарем-португальцем, він більше не заходив до бару. Від розумового виснаження не тягне так до алкоголю, як від фізичного, і Мартін не відчував потреби пити. Але зараз йому закортіло питва, а радше - опинитися в тій атмосфері, що звичайно пиття супроводить. Саме таким місцем виявився бар «Печера». Мартін і Брісенден, умостившись у широких шкіряних кріслах, почали пити шотландське віскі з содовою.

Вони пили й розмовляли. Говорили вони про різні речі і по черзі замовляли нові порції. Мартін, і сам міцний, дивувався, як багато міг пити Брісенден, а ще більше дивувався з його ерудиції. Незабаром Мартін переконався, що той знав чи не все на світі і що це йому вдруге довелося спіткати людину високого інтелекту. Але він