Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Суддя ски­нув на нього свій пог­ляд і ска­зав ли­ше:

- Най гос­подь бо­ро­нить!

Комісія уда­ла­ся на місце зло­чи­ну до лісу. Кілька лю­дей пішло за нею, між іншим, ста­рий Пет­ро і Са­ва.

Говорено про се, з кот­ро­го бо­ку відбув­ся на­пад на не­щас­но­го і з кот­рої сто­ро­ни міг убійник надійти. Ліс не був так ста­рий, як гус­тий.

Зревізовано місце й об­го­во­рю­ва­но всякі мож­ливі ви­пад­ки.

Се був цілком нез­ви­чай­ний ви­па­док. Хло­пець не мав ніяких во­рогів, ціле се­ло бу­ло го­то­ве на те при­сяг­ну­ти. А про са­мо­убивст­во не мог­ло бу­ти бесіди, бо вистріл нас­ту­пив ізза­ду.

Убивство се бу­ло за­гад­кою, рідкою й ду­же інте­рес­ною за­гад­кою.

- Чи не чу­ти бу­ло ок­ликів за ря­тун­ком? Не чу­ти бу­ло жод­них? Не бу­ло ніко­го в лісі або в полі?

Нікого не бу­ло…

Якась ста­ро­ви­на, вдо­ви­ця якась зго­ло­си­ла­ся.

Вона вже бу­ла ста­ра - го­во­ри­ла - і не по­вин­на вже гріши­ти, але де біда чо­ловіка да­вить, там він уже про ніщо не ду­має, як тільки про те, аби йо­му щось в па­щу уп­ха­ти.

Вона потрібу­ва­ла хво­рос­ти­ку. Гро­шей не ма­ла, аби ку­пи­ти собі з кілька­над­цять полін, тож хо­ди­ла но­ча­ми, як во­ни бу­ва­ли ясні, до лісу і зби­ра­ла хво­рос­тик і су­хе лис­тя. Лис­тя зби­ра­ла в мішок і нес­ла йо­го на пле­чах до­до­му, де за­хо­ву­ва­ла на стріху, а хво­рос­тик і су­хе гілля ру­ба­ла собі са­ма.

Вона бу­ла бідна вдо­ви­ця, са­ма-одна на світі, й ніхто не дбав про неї. І тої ночі пішла во­на в «сусідній» ліс. Ніч бу­ла та­ка яс­на, та та­ка вже яс­на, що мож бу­ло розрізни­ти кож­ну гілляч­ку на де­реві. А так ти­хо, що був би по­чув, як хру­щик лізе лис­тяч­ком… Во­на зби­ра­ла лис­тя в мішок.

Воно ше­лестіло так, трем­тя­чи, або, мо­же, у неї ру­ки так дри­жа­ли, що до­тор­ка­ли­ся чу­жо­го доб­ра. Во­но ше­лестіло, трем­тя­чи, не­на­че го­во­ри­ло до неї: «Ти­хо, ба­бо, ти­хо, хтось мо­же те­бе за­чу­ти, по­бе­реж­ник, а тоді ти про­па­ла…»

І во­на за­хо­ву­ва­ла­ся, як лиш мож­ли­во ти­хо. На­раз за­чу­ла вистріл. Як грім, так уда­рив він у ти­ши­ну лісу.

- Ой! - зой­кну­ла во­на й бу­ла б з пе­рест­ра­ху впа­ла ли­цем до землі, але за­раз по тім за­чу­ла крик за ря­тун­ком. Один-одніський го­лос кри­чав так страш­но - ря­тун­ку, що її во­лос­ся ду­бом ста­ва­ло. «Вай­льо, вай­льо!» Цілий ліс за­пов­нив­ся тим ок­ли­ком. «Се стріляв по­бе­реж­ник за злодіями, що кра­ли дро­ва,- по­га­да­ла во­на собі,- а що од­но­го десь ймив, то бив, пев­но, те­пер».

І оскільки її ли­ше старі но­ги мог­ли волікти­ся, зар­ва­ла свій мішок із лис­тям і дрібку гілля та й утек­ла. І чи їй хто повірить? Чим скор­ше втіка­ла во­на, тим го­лосніше й страшніше роз­хо­див­ся крик за по­ря­тун­ком.

- Рятуйте, ря­туй­те! - не хотіло ніяк умов­ка­ти. І чим живіше й щиріше здо­га­няв її ок­лик, остільки бор­ше во­на утіка­ла. Ніко­ли в своїм житті не заз­на­ла во­на та­ко­го стра­ху, як тої ночі. Ніко­ли, а во­на вже бу­ла ста­ра жінка. В неї ж во­лос­ся біле, як сніг… їй зда­ва­ло­ся, що як­би був по­бе­реж­ник дав їй тоді ли­ше один по­лич­ник, во­на бу­ла б за­раз упа­ла на місці тру­пом. Во­на бу­ла, як те по­рох­ня­ве де­ре­во, що ли­ше коп­ну­ти но­гою, а во­но роз­па­дається. Без ніяко­го зву­ку, са­мо з се­бе…

І во­на втек­ла.

Як вий­шла в по­ле, за­гас го­лос сам зі се­бе.

Івоніка збив до­лоні з ди­кої роз­пу­ки.

- Якби ви бу­ли за­вер­ну­ли­ся, лелічко, то бу­ло б мож­на йо­го вря­ту­ва­ти! - клик­нув із нес­ка­зан­ним жа­лем.- Як­би ви бу­ли за­вер­ну­ли­ся!

- Його ду­ша відчу­ва­ла чо­ловіка в поб­лизькості, і го­лос біг до вас по по­ря­ту­нок. Гос­по­ди, гос­по­ди! Ви мог­ли вря­ту­ва­ти чо­ловіка від смерті! - обізвав­ся жалісно й по­бож­но, а за­ра­зом і з не­таєним до­ко­ром Пет­ро.

- Видко, вже так бог хотів, вже так ма­ло бу­ти, аби він умер! - по­яс­няв по­важ­но Онуфрій Ло­па­та.- До чо­го здав­ся б убійник?

- Коби я бу­ла зна­ла, що там діється,- обізва­ла­ся знов ба­бу­ся, роз­лу­ча­ючи над своєю по­ведінкою,- я бу­ла б від ха­ти до ха­ти хо­ди­ла та лю­дей скли­ку­ва­ла й на ря­ту­нок ви­си­ла­ла… А так я ду­ма­ла, що по­бе­реж­ник б'є яко­го злодія, та й утіка­ла, щоб і самій у бійку не по­пас­ти. Ой гос­по­ди, доб­рий та ве­ли­кий, прос­ти мені гріхи мої, що я на­ро­би­ла! Що я душі людської не вря­ту­ва­ла!

Відтак зго­ло­сив­ся один мо­ло­дий хло­пець, ро­вес­ник уби­то­го.

- Я мав ли­ше сон,- замітив він,- але я б хотів йо­го роз­ка­за­ти.

Дозволили.

- Мені снив­ся небіжчик. Ніби мені десь роз­ка­зу­вав, що він во­як у малім містеч­ку, в якім ніко­ли во­яків не бу­ло, і що йо­го хотів за­мор­ду­ва­ти хтось, що для нього був завсіди доб­рий і щи­рий. «Між жа­ба­ми хотів він ме­не жит­тя поз­ба­ви­ти, у багні,- ніби оповідав мені,- і ко­ли я бо­ро­нив­ся та кри­чав із цілої си­ли ря­тун­ку, він гри­мав на ме­не, аби я мов­чав. «За­мовк би ти на ціле жит­тя твоє,- ла­яв ме­не,- та й та­ки не відтво­риш більше ро­та». Але я все-та­ки ли­шив­ся жовніром і ли­шу­ся й за­ги­ну жовніром!» Відтак узяв ніби десь чор­ний сер­дак, за­гор­нув­ся в нього, пе­ре­ки­нув на плечі ко­су й пішов. Він пішов, а за ним за­го­ло­сив хтось так жалісно, що я про­бу­див­ся.

Івоніка глядів на оповіда­ча витріще­ним, за­де­ревілим пог­ля­дом, і як сей за­мовк, по­чав пальця­ми ри­ти в во­лос­сі.

Він бо­яв­ся пог­ля­ну­ти на ко­го-не­будь із при­сутніх. Се го­ре бу­ло за­тяж­не… Ли­ше ця­пин­ка, а од­не ім'я бу­ло б ви­мов­ле­не, і все про­па­ло. Відчув, як страх ви­то­чив йо­му краплі по­ту на чо­ло.

Ціла лю­бов до вмер­ло­го зня­ла­ся, але за­ра­зом, як зда­ва­ло­ся, з ост­ра­ху пе­рей­шла во­на на оди­но­ко­го жи­во­го. Відітхнув­ши гли­бо­ко, мов відпи­ра­ючи грудьми камінь, що ско­тив­ся йо­му на гру­ди, повів май­же блуд­ним пог­ля­дом дов­ко­ла се­бе. Для йо­го поєдин­чої, [110] яс­ної душі, що досі відчу­ва­ла ли­ше яс­но і звик­ла бу­ла до прос­то­го й ви­раз­но­го ду­ман­ня, бу­ла ся страш­на подія щось, що за­тем­ню­ва­ло ум.

Відчував без­ви­раз­ний страх і без­ви­раз­ну лю­бов. Страх і лю­бов до жи­во­го, і лю­бов і жаль за вмер­лим.

Дарма що втис­ка­ла­ся не­на­висть в цю прос­ту, ве­ли­ку, гар­монійну ду­шу, дар­ма! Лю­бов бу­ла сильніша й пе­ре­мог­ла не­на­висть… Він уче­пив­ся од­но­го й дер­жав­ся то­го ціпко.

Все дав бог. Йо­го судьба бу­ла та­ка.

Чому? Звідкіля? Для чо­го? Над тим не був в силі зас­та­но­ви­ти­ся са­ме те­пер по­се­ред події, що пот­ря­са­ла всіх.

- Він дуріє! - про­шеп­тав ста­рий Пет­ро до Докії, що як­раз надійшла, та вка­зав на нього.

- Хто б не здурів? - відповіла во­на прос­то­душ­но. Ста­рий лікар, що опи­нив­ся на