Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

все регулювати законами, той швидше спричинить усякі вади, аніж виправить їх: що не може бути заборонене, те неодмінно повинно бути допущене, хоча б від того часто й виникала шкода. Адже скільки виникає зла від розкоші, зазд­рощів, скнарості, пияцтва тощо! Однак їх терплять, тому що владою законів вони не можуть бути заборонені, хоча вони є воістину вадами. Тому свобода думки тим більш повинна бути допущена, що вона, безумовно, є доброчестям і не може бути пригнічена. Додайте, що від неї не виникає жодних незручностей, яких (як зараз покажу) не можна було б уникнути за допомогою авторитету начальства. Не кажу вже про те, що ця свобода найвищою мірою необхідна для прогресу наук і мистецтв, бо останні розробляються з успіхом тільки тими людьми, які мають вільну і аж ніяк не упереджену думку.

Але припустімо, що ця свобода може бути придушена і люди можуть бути так погамовані, що навіть писнути не сміють інакше, як за приписом верховної влади. Все ж таки рішуче ніколи не вдається домогтися, щоб люди думали тільки те, що бажане владі. Тоді неодмінно вийшло б, що люди постійно думали б одне, а говорили б інше і що, відтак, відвертість, найвищою мірою необхідна в державі, була б вигнана, а мерзотне підлабузництво й віроломство знайшли б сприяння. Звідси обмани і псування всіх добрих життєвих звичаїв. Але зовсім неправильно, що можна досягти того, щоб усі говорили за одним приписом. Навпаки, чим більше прагнуть позбавити людей свободи слова, тим упертіше вони за неї тримаються — звичайно, тримаються за неї не скнари, підлабузники й інші немічні душі, найвищий добробут яких полягає в тому, щоб тішитись грошима в скринях і мати переповнені шлунки, але ті, яких добре виховання, чистота звичаїв і доброчестя зробили вільнішими. Люди здебільшого так влаштовані, що понад усе обурюються, коли думки, які вони вважають правдивими, ставляться їм у провину і коли їм рахується за злочин те, що спонукає їх до відданості (pietatem) Богові й людям. Від цього виникає те, що вони зважуються нехтувати законами і роблять проти начальства все, що завгодно, вважаючи не ганебним, але вельми почесним здіймати з цієї причини заколоти і бути готовими на який завгодно злочин.

Відтак, оскільки зрозуміло, що так влаштована людська природа, то виходить, що закони, встановлювані відносно думок, стосуються не злочинців, а людей шляхетних, і що вони видаються не для погамування зловмисників, а радше щоб дратувати чесних людей, і не можуть бути захищені без великої небезпеки для держави. Додайте, що такі закони зовсім непридатні, бо ті, хто вважає думки, засуджені законом, здоровими, не будуть у змозі коритися законам. А ті, хто, навпаки, відкидає такі думки як неправдиві, приймають закони, які їх засуджують, як привілеї і до такої міри їх підносять, що потім начальство не має сили їх скасувати, якби навіть і хотіло. До цього приєднується те, що ми вивели вище, в розділі XVIII, із історії гебреїв у пункті 2. І нарешті, безліч єресей у церкві виникло здебільшого від того, що влада хотіла законами припинити суперечки вчених! Бо якби люди не були одержимі надією притягти на свій бік закони і начальство, торжествувати при загальному схваленні простолюду над своїми супротивниками і здобути пошану, то вони ніколи не сперечалися б з таким неприязним відчуттям і їхню душу не збуджувала б така лють.

І цього вчить не тільки розум, але й повсякденний досвід. Саме подібні закони, які диктують те, у що кожен повинен вірити, і забороняють щось говорити чи писати проти того чи іншого міркування, часто встановлювалися на догоду чи швидше у вигляді поступки гніву тих, хто не може терпіти вільних думок і здатний завдяки грізному, сказати б, авторитету легко міняти благоговіння бунтівливого простолюду на лють і підбурювати його проти того, на кого вони хочуть [його] нацькувати. Але наскільки краще було б стримувати гнів і лють простолюду, аніж запроваджувати непотрібні закони, які можуть порушувати тільки люди, які люблять доброчестя й науки, і ставити державу в таке скрутне становище, що вона не може терпіти шляхетних людей! Чи можна вигадати більше зло для держави, аніж те, що чесних людей, ніби злодіїв, відправляють на вигнання тому, що вони інакше думають і не вміють прикидатися? Що, кажу, згубніше за те, що людей вважають за ворогів і ведуть на смерть не за якийсь злочин чи негідний вчинок, а тому, що вони мають вільний розум, і що ешафот (пострах для негідників) стає найкращим театром, де показують найвищий приклад терпіння і доброчестя на поганьблення величності? Адже ті, що усвідомлюють себе чесними, не бояться, як ті злочинці, смерті й не благають скасувати кару, тому що дух їхній не мучиться жодним каяттям у ганебній справі, а, навпаки, вони вважають за честь (а не покару), померти за добру справу, і за славу — померти за свободу. Відтак що за приклад дає страта таких людей, причин якої байдужі й слабкодухі люди не знають, — бунтівливі ж їх ненавидять, а чесні поважають? Кожному, звичайно, вона може дати тільки приклад для наслідування або принаймні привід для лестощів.

Таким чином, для того щоб у ціні була не догідливість, а чистосердість і щоб верховна влада краще за все утримувала панування і не була змушена поступатися бунтівникам, необхідно допустити свободу мислення; людьми треба так керувати, щоб вони, відверто сповідуючи різні й протилежні думки, все ж таки жили у згоді. І ми не можемо сумніватися щодо того, що цей спосіб правління є найкрашим і має менші незручності, бо він найбільше узгоджується з природою людей. Адже ми показали, що в демократичній державі (яка більш за все підходить до природного стану) всі домовляються діяти за загальним рішенням, а не судити і розмірковувати. Тобто, оскільки всі люди не можуть мислити цілком однаково, то вони домовляються, щоб силу ухвали мало те, що одержало більше число голосів, зберігаючи, між іншим, право скасувати це рішення, коли побачать краще. Відтак, чим менше дають людям свободи думки, тим більше ухиляються від стану найбільш природного і, відповідно, тим більш насильницьки панують. Але, щоб далі було ясно, що з цієї свободи не виникає ніяких незручностей, яких не можна було б усунути одним лише авторитетом верховної влади, і що їм одним легко утримати людей від заподіяння образ одне одному, хоча б вони й сповідували відверто протилежні погляди, приклади цього очевидні, і мені не треба їх шукати далеко.

Прикладом може служити місто Амстердам, яке пожинає, як свій великий успіх і на подив усім націям, плоди цієї свободи. Адже в цій квітучій республіці й чудовому місті всі, хоч би до якого народу і секти вони належали, живуть у найбільшій згоді і, щоб довірити комусь своє майно, намагаються довідатись тільки про те, багата він людина чи бідна і чи звикла вона чинити добросовісно, чи обманювати. Щоправда, релігія чи секти їх аж ніяк не хвилюють, тому що перед суддею ті ніскільки не допомагають виграти чи програти позов, і нема ніякісінької ненависної секти, послідовники якої (аби лиш вони нікому не шкодили, віддавали кожному