Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

– Але ж… я… не охочий до підслухів.

– Яку дурницю ти кажеш! Коли б це навіть були й підслухи, то я розумію, що це не морально про живих, але мертві… Сподіваюся, що серед їх мусить бути трохи інша мораль. Врешті тут ніяких і підслухів нема: ти будеш на своєму літературному похороні, а сподіваюся, що кожен мрець має ж право бути на своєму похороні!

– Більш-менш… коли він справді вмер.

– Дурниця! Ну, уяви собі, що ти в летаргії! Це не так важко. Адже більша частина наших земляків лежить у патріотичній летаргії по кількадесят років, та й нічого – почуваються дуже добре і не хочуть навіть прокидатися.

– А неправда ж, – іноді й прокидаються.

– То вони тільки крізь сон белькочуть. Спробуй і ти трохи поспати. Ну, трісі! Побудеш так скільки схочеш, а тоді, в одну чудову мить, одчиниш двері і вийдеш перед товариство. Ох, яка це пишна картина буде! Які кольористі ефекти! Серед пісноти й нудоти нашого життя!.. Подумай лиш, поете! Невже це тебе не приваблює?

Мене справді починала зваблювати оригінальність становища. Так воно трохи мов і не гаразд, та знов же це було таке невинне і такий, з усякого погляду, високооригінальний unicum, що я не міг опертися спокусі. Ах, український автор має в своєму житті так мало веселощів, що може врешті дозволити собі, яко виняток, таку невеличку й зовсім нешаблонову порцію сміху!..

Я згодився.

Ми пробазікали вдвох іще з півгодини, аж поки вдарив перший дзвоник. Тоді я пішов у темну хату. Вона була поруч із Савенковим кабінетом і мала двоє дверей: одні в кабінет, а другі в залу. Я замкнув перші і сів біля других. Савенко пішов одчиняти гостеві, наказавши мені:

– Тільки не поранься вийти: дослухай усе, а тоді вже й виходь.

III

Мені добре було видко крізь трохи відхилені двері частину зали. Гості: пани й пані, молодіж і старші люди, сиділи й стояли. Серед модних дамських суконь брало очі ясними блискучими кольорами два-три вкраїнських убрання, та й поруч із білими комірчиками червоніли де-не-де з-під чорних сурдутів[271] вишивані сорочки й кольористі стьожки. Чути було, як стиха брязкало намисто на дівочих шиях, але розмов уже не було, бо всі наготувалися слухати речника, що тільки оце сів за окремий столик. Це був Тисовський, старий сивий дідусь, симпатичний і простий, директор однієї великої інституції. Давній і давно скам’янілий місцевий українофіл, але загально поважаний чоловік. Він казав уступну промову – коротку, просту, але чулу. Він говорив, що Євген Сагайдачний був дуже талановитий і дуже нещасливий поет. Багато він зазнав лиха, і це зібралися люди віддати його дорогій пам’яті шанобу.

У мене аж очі сльозами зайшли, як я слухав цю щиру промову. Тепер я був певен, що дідусь Тисовський справді не міг мені дати посади в своїй інституції. Кажу: тепер, бо в той час (то було перед трьома роками) мені здавалось інакше. Але ж мені так тяжко тоді було жити, що я певне не міг безсторонньо поглянути на речі: втративши одну посаду, я п’ять місяців шукав другої, ми продали за малим не все, що в нас було… Мені здавалося, що від одного слова Тисовського залежить дати мені посаду в тій інституції, де він був найстаршим паном, і що за ті п’ять місяців не одному він її дав… Певне, це моя помилка була…

Вмер батько наш

Та й покинув нас!..

Жалібно-жалібно озвалося по залі тужливе голосіння. Співців мені не видко, але чути їх голоси і ті слова жалю й сліз по втраті дорогого, любого… Боже мій! Це ж про мене співають, бо і я ж умер, покинув їх, а вони за мною жалкують, тужать по мені… і сльози закапали в мене з очей, мені стало жалко самого себе – моїх молодощів минулих, мого життя недовгого, але тяжкого – з короткими квітчастими хвилинами любові й могучого натхнення, з довгими осінніми роками нікому не корисної праці, що вбивала тіло, вбивала душу… Цитьте! Не співайте більше, припиніться! Бо не витримаю й заплачу голосно!..

От уже спів затих…

Хтось пішов по хаті за столик. Хто ж то? Бичик! Маленьке, в’юнке, скрізь улазливе, – от же й тут за стіл улізло.

– Високоповажане добродійство! – почав. – Мені припала сумна повинність подати вам життєпис нашого кебітного[272] поета. Ця повинність і сумна мені й люба, бо ми були з покійним найкращими друзями, найщирішими…

(Друзями? – перепинила ті слова моя думка… – Які ж то й друзі, як тільки й того, що робили в одній канцелярії? А надто я завсігди не любив цього Бичика за його злий лепетливий язик та за те, що встрявав скрізь, куди не треба.)

– Так, він був мені другом… Ну й, звісно, мені не раз доводилось пособляти приятелеві в його справах… по-приятельському…

(Пособляти? Він – мені?)

– Бо він був поет, а поет – людина безрахубна, ніколи, знаєте, не розуміє, що то берегти гроші… Як є, то розкидає, а потім доводиться бідувати… Поезія й марнотратство, то так, знаєте, дві сестри рідні…

(Моє марнотратство?!)

Потім він коротенько подавав мій життєпис і казав, що я завсігди мріяв про високі ідеали.

– Ну, а життя, знаєте, далеко від тих ідеалів, так через те мій приятель мало стрівав однодумців… Навіть у своїй сім’ї не стрівав, бо там його не розуміли й не підтримували… Я, звісно, не про діти його кажу, – вони занадто малі…

То це він про мою Ксеню? Про неї, що тільки й живе моїми думками, надіями й пориваннями! Як він сміє так гидко набріхувати? Взагалі, як він сміє про все це говорити? Яке його діло?! Ні, мушу вийти припинити це.

Я встав був та й спинився: ні вже, дослухаю до краю хоч цього…

А він говорив далі:

– Ну, звісно, мій приятель таки трохи й сам був винен, що не багато придбав прихильників… Бо мав таку вдачу що!.. От, знаєте, як звичайно: поет, посланець небес, «глаголом жечь сердца людей», і думає, що ніколи не помиляється в своїх думках, і обороняє їх дуже вже палко… І людям просто в вічі так