Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Вмирати не страшно. Боляче, дивно, з абсолютним неприйняттям реальності це є. А страху нема.

Неможливо боятися того, у що не віриш. Ось я не вірила. То тонула, то знову виринала з густої темряви, зустрічаючись поглядом то з Роуз, то з Мел, то з Кіраєм. І всі вони боялися. А я ні. Мені не було страшно.

Напевно, прикро. Прикро вмирати, коли в тебе стільки всього не зроблено. Коли не з'ясувала, що за прапор над Старханом, не поговорила з Роуз, не знайшла того, хто став причиною смерті льєра Петренса, не… стільки цих «не». Можливо нескінченність.

Не хотілося зараз думати про те, що у всьому винна Роуз. Це було так боляче, що здавалося розірветься серце. Хоча… майже померла. Що гірше зі мною може статися вже?

Але ще здавалося дуже важливим поговорити з Кіром. Про що? Тем для розмов у нас могло бути предостатньо, якби було більше часу. І не важливо, про що говорити з людиною, яка тобі подобається по-справжньому. З такою людиною можна і помовчати. Просто потриматися за руки, побути поруч.

Але всім керує доля. Моїм життям вона якось розпорядилася так. Безглуздо розпорядилася, треба сказати. Ось зовсім безглуздо.

І це прикро!

По губах потекло щось тепле, солоне, з виразним металевим присмаком. Це було так несподівано, що я не одразу зрозуміла, що це кров.

– Ессеш таримо, есеш Самархай. Саамах, – я не відразу впізнала голос Роуз. Він здався мені слабким, застудженим, а ще… ще було чітке відчуття – вона у розпачі.

І кров… Вона застосовувала магію крові! Боги, вона там зовсім збожеволіла чи що? От зовсім з глузду з'їхала?!

Навіть думати було страшно про таке зараз. Це… неправильно небезпечно, жахливо. Але я була настільки знесилена, що навіть відреагувати на це належним чином не вдалося.

Поки в моє тіло не ринула магія, наповнюючи мене силою, приводячи до тями, загоюючи рани. Це боляче. Це просто страшенно боляче. Здається, навіть болючіше, ніж колись мене там убивали в темному дворі Північного Горенгвіля.

А може тому, що Роуз варто було б застосувати хоч одне знеболювальне заклинання?!

Боги! Яке заклинання? Їй ніякого застосовувати не можна без ліцензії. Що з нею взагалі тепер буде? Як можна пояснити таке?

І магія крові! Тут імперські шукачі на кожному кроці. Кірай зовсім поруч і може дізнатися про неї.

Боги!

Всі ці не зовсім пов'язані між собою думки стрибали зляканими кониками. І думати якось нормально і складно ніяк не виходило.

Якоїсь миті біль затих. Зовсім зникла, ніби мене не викручував і не виламував миттю раніше.

І це було не мене несподівано, аніж взагалі все, що зі мною траплялося за останню добу.

Очі розплющились одразу. Білі стіни міського шпиталю стали тим ще випробуванням. Але я звикла швидко. У ніс видалив запах ліків та кроку з «Гірського притулку».

І тут я зустріла серйозний, сповнений страху і хвилювання погляд мовчазної, напруженої понад всяку міру Мейтроуз. У її темних, як і у багатьох жителів півдня, та й у мене теж, очах ще спалахували сріблясті іскри, видаючи те, що вона застосовувала магію. Це було так небезпечно та неправильно. Але щось мені підказувало, що вона б і дракона відкопала, якби справа стосувалася мого життя та безпеки. Не те, що наважилася застосувати магію крові в стінах цілительської.

І так стало соромно. Так нестерпно соромно.

Адже я засумнівалася. Я роздумувала, як мені вчинити, коли Роуз просто взяла і прийняла рішення, виходячи з того, як краще буде мені.

Вона все своє життя збудувала довкола мене. Моїх бажань, прагнень, перспектив.

І яка моя подяка? Я мала би без вагань стана на її бік, а вже потім розпитувати. Може й засудила би, але коли справа стосувалась би її життя – зробити все можливе, аби її врятувати. Отак виглядає справжня самовідданість та вірність родині. А я… напридумувала собі казна-що, навіть не поставивши тітці жодного питання. Тим паче, що я вже відверто сумнівалась, що розмова з льєром Кларенсом була про портали взагалі.

Боги, як я винна перед нею. Нескінченно винна.

– Пробач, – попросила щиро я.

Звичайно, вона навряд чи зрозуміє, за що саме я попросила у неї вибачення, але так моє сумління буде трохи чистішим.

– Ти так мене налякала, – незвично м'яко заговорила Роуз, поправляючи моє волосся, що розметалося по подушці, ковдру ... загалом, відчуваю, вона просто не знала куди подіти руки після всіх хвилювань.

– Як ти взагалі тут опинилась? – запитала я.

Ні слабкості, ні болю більше я не відчувала. Наче просто прокинулася від страшного сну. І якби не палата шпиталю та бліда Роуз, що присіла на край ліжка, то саме сном для мене все й залишилося б.

– Почула Поклик життя, – зітхнула тітка.

І мені стало не по собі. Якщо вона здатна чути поклик, то не змогла б знаходитися поряд з місцями, де відбувалися напади. Це точно. Занадто все це.

– Твій… цей. Сказав, що на тебе напала піщана крилата бестія. Що взагалі у цьому місті відбувається? Звідки в спокійному місті, в якому ніколи нічого страшнішого за викрадену в сусідки свіжовипрану скатертину не відбувалось – стільки злочинів? І… Бестія? Серйозно?  – розгублено забурмотіла спантеличена Роуз. Вона, схоже, щиро нічого не розуміла. І це вже насторожувало мене. Якось несхоже, що під її рукою велася організація злочинів. – Чого тебе тільки чорти туди понесли? Чоловіків здорових, темних бойових магів не знайшлося? Що дівчинці без практики та майстерності робити на завданні вночі?! Чого він узагалі тебе за собою потягнув?