Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

Декілька разів упродовж наступних п’ятнадцяти хвилин я робив спроби дістатися до наступного кварталу, але буря раз у раз відкидала мене назад. Врешті, зовсім знесилений, я знову завалився в рятівний закапелок. Хотілося вити з розпачу!

І раптом у голові спалахнула рятівна думка. Прощаючись, мій Наставник подарував можливість загадати одне-єдине бажання. У вихолі подій я зовсім забув про це! Глянувши на свої недорогі, але вірні «Casio», побачив, що ледь не втратив таку можливість. Годинник на руці показував двадцять дві хвилини на третю.

«А що, як загадати мені опинитися зараз вдома у Києві в зручному ліжку в батьківській квартирі?» — ворухнулася в серці малодушна думка, але я відкинув її від себе, як отруйну гадюку.

«Хочу зустрітися із дияволом обличчя до обличчя. Стати з ним на герць» — цього понад усе бажала душа моя.

«От тепер ти дійсно став дорослим!» — почувся здалеку голос Наставника.

Тієї ж миті потужна сила зняла мене в повітря.

Глава чотирнадцята

Виринувши з-за хмар, я побачив унизу темне місто.

Буря вщухла, але наробила багато лиха. Світилися лише ті ліхтарі, що живилися від автономних джерел. Вдалині довгими ланцюжками протягнулися злітно-посадкові смуги единбурзького аеропорту. На рейді затоки мерехтіли різнокольоровими вогниками гігантські океанські контейнеровози та американський авіаносець «Німіц». Королівський замок, що у хвилях світла кожну ніч плив над містом, теж був темним.

Я поволі опускався на площу перед замком, де зазвичай відбувалися військові паради, або, як кажуть шотландці, «тату-шоу». Та тільки чоботи мої торкнулися землі, навколо вибухнуло яскраве світло, а повітря сколихнув шалений рев.

У світлі прожекторів я стояв посеред площі, обличчям до центральної брами замку. Ліворуч від мене гула і скаженіла трибуна, вщерть заповнена дикими потворами. Були тут і пухирчаста жаба із синюшною відьмою, і в’юнкий пан у тюрбані, і чумні підлітки, і пацюки — гомосєкі. І міс Космо, і Доріан, і Білл Гейтс у костюмі ельфа, і Даміан Хьорст, і Чарльз Саатчі, а ще їхні друзі — кінозірки, поп-артисти, кицьки з м’якими лапами, чорний баран з іклами, як у кабана, росомахи з ведмежими тулубами.

Подивившися праворуч, я побачив лише поодиноку постать. Це була Катерина в національному українському вбранні. На грудях її виблискували яскраво-червоні коралі й срібні дукачі, а голову прикрашав розкішний вінок із жита, соняхів, волошок та маків. Самотня сиділа в самому центрі трибуни, поклавши руки на коліна.

І раптом повітря, як завісу в храмі, розідрали потужні звуки крейзанутої електрогітари. То були перші акорди всесвітньовідомої композиції гурту AC/DC «Highway to hell».

З брами Королівського замку в клубах диму й спалахах вогню, наповнюючи повітря запахом сірки, назустріч мені рухався мій ворог.

Ось яким він був: Вогонь виривався у нього з пащі і два покручені роги здіймалися над його головою. Між ними куражились язики синього полум’я. Все тіло його було закуте в чорний шкіряний комбінезон, і довгий плащ у вигляді американського прапора вився за спиною. Чорні рукавиці були в нього на лапах, а крізь них проривалися гострі пазурі. Взутий він був у важкі, підковані металом, чоботи. Чорна шкіряна маска закривала морду, а крізь прорізи для очей дивилися на мене два мутно-сірих ока. На кого він був схожий, мій ворог? На величезну мавпу, що тримала в лапах добре вигострений срібний серп.

Я зосередив всю свою увагу на ньому, пригадавши першу заповідь Воїна: «Майбутнього нема. І минулого нема. Є тільки тут і зараз».

— Вітаю тебе, Хохол! — вирвався з його пащі хрипкий голос. — Готуйся, то прийшов твій кінець!

— Ну, по-перше, я не хохол, а українець! Запам’ятай це, підарасе! — відповів я, поправляючи чуба. — А от кому з нас прийшов кінець, нехай виявить цей герць. Чи готовий ти битися чесно і до кінця?

— Ти спитай це в себе, сцикло. І запам’ятай: не той підарас, що в жопу дає, а той — хто не дає, але всього хоче! Значить, ти і є — підарас!

Як водиться за звичаєм герцю, він спершу розпочав бійку на словах, почавши з образ у мій бік. Я мусив відповідати.

— Вибач, я не зовсім розумію, яким ти місцем розмовляєш? Якщо ти робиш це дупою, то значить там у тебе голова. А якщо в тебе на місці голови дупа, то про що з тобою говорити?

— Гадаю, ти вже мрієш, аби я утнув твої яйця оцим серпом? — здійняв він угору сріблястий півмісяць.

— Боюся, що скоріше я тобі встромлю в дупу обушок оцієї сокирки, — здійняв я вгору гуцульську бартку. Готуй вазелін, їбучий!

— Бережи яйця, дрімучий!

І тут мій ворог наніс перший удар!

Срібляста блискавка майнула перед очима, я тільки й встиг відсахнутись. Він одразу захотів стяти мені голову, та дзуськи! Відстрибнувши назад, я встиг напоготовити сокирку і другий удар його серпа прийшовся на мідяний окоренок, що вибухнув цілим снопом іскор. «Будь сильним. Тримай удар» — згадалася друга заповідь Воїна.

Його зброя виявлялася чарівною, адже дуга серпа подовжувалася настільки, наскільки він того бажав. «От гандон!» — подумав я, тільки й встигаючи ухилятися від його ударів, добре пам’ятаючи: «Відступаючи, завжди думай про напад».

А й дійсно, вже за хвилину шал першої атаки почав сходити на пси. Ворог був значно важчим за мене. Хвацько орудуючи серпом, він швидко видохся. І вже не полум’я, а чорний дим валив у нього з пащеки. У той час як я знаходився у прекрасній фізичній формі. Три тижні танців на майдані давалися взнаки. Мої м’язи зробилися гнучкими і твердими, як криця. Як сказав би Джек Лондон: «Жодної унції жиру не мало його тіло». Долоні вправно стискали мідяний окоренок, і вигострене лезо сокирки нагадувало жало оси.

Дочекавшися слушної миті, я зробив декілька стрімких обертів навколо себе і щосили дряпанув ворога. Сокирка легко розтяла чорний комбінезон, але, замість закривавленої плоті, з-під шкіри виблиснув матовий метал.

— Гнійний підор! — аж задихнувся я від гніву. — Кольчугу під шкіру вдягнув!?

— А ти думав, що тільки ти найобувати можеш? Підписав Договір голубиною кров’ю, а тепер дивуєшся, що я