BooksUkraine.com » Еротика » Майбутній мій, Юлія Бонд 📚 - Українською

Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

121
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Майбутній мій" автора Юлія Бонд. Жанр книги: Еротика / Романтична еротика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80
Перейти на сторінку:
Епілог 2

Минуло 3 роки

Марія

Робочий день добігає кінця. Я натискаю на комп'ютері «Завершити роботу», допиваю каву, що охолола і, склавши в сумочку своє барахло, підіймаюся зі стільця. Окидаю поглядом зал судових засідань і глибоко зітхаю, відчуваючи у серці радісні нотки.

– Вже йдеш? – За спиною лунає низький голос, і я обертаюся.

Підіймаю огляд на високого чоловіка, який у цей момент знімає з себе чорну мантію, злагоджує її навпіл і кладе на стілець.

– Саме так. Шість годин, Едуарде Сергійовичу, – посміхаюся.

– А повістки? Підготувала?

– Звичайно ж. А ще підготувала порядок денний, відправила повістки сторонам і поклала на ваш стіл всю кореспонденцію.

– Розумниця, – озивається начальник. – Щоб я без тебе робив? Ти ж справжній скарб, – широко посміхається, сяючи чорними очима подібно до софітів над театральною сценою.

– Ой, я вас благаю. Який там скарб? Лише секретар судових засідань, – відповідаю я, відмахуючись від компліментів, які звучать із якимось підтекстом.

– Це тимчасово, Марічко, – на моєму імені чоловік робить якийсь акцент, ніби смакує кожну літеру.

Я ковтаю в горлі грудку. Ховаю червоний рум'янець на почервоненому обличчі й вдаю, що не бачу жодних тонких натяків з боку боса.

– Через пів року, максимум рік, ти станеш моєю помічницею, а коли тобі виповниться двадцять п'ять років, то я допоможу тобі стати суддею, – чоловік робить у мій бік розгонисті кроки, а я відступаю доти, доки мої сідниці не врізаються в стіну.

– Воно «мене» не потрібне. Дякую за турботу, Едуарде Сергійовичу.

– Облиш. Який я тобі Едуард Сергійович? – Невдоволено пирхає бос, закочуючи очі. – Клич мене просто Едік. Я ж нестарий, так? Або тебе лякає різниця у дванадцять років, га?

– Ні. Не лякає, – знизую плечима. – Але ж ми з вами колеги й подібне звернення – зайва фамільярність.

– Зайва фамільярність, – посміхається начальник. – Я що маю тобі сказати.

– Не треба. Не майте, – я виставляю перед собою руку і застережливо хитаю головою, коли між нами з босом залишається мізерна відстань.

– А я таки скажу. Я мовчав досить довго…

– Едіку, не треба, – повторюю, як мантру, розуміючи, що піде за його цим «маю сказати». – Я ж заміжня.

– І що? Я, як би, теж одружений. Чоловік не шафа – посунеться.

– Це не про мого чоловіка, – заявляю цілком серйозно, піднімаючи підборіддя і розправляючи плечі.

– Та невже? Ревнивий? Чи ти пряма така вся вірна-вірна?

– Дуже ревнивий. Смертельно ревнивий. І я – так. Прямо-таки вірна.

Бос поривається заперечити, але дуже вчасно в мене телефонує мобільний. Я показую жестом, що розмова між нами з Едуардом закінчена і відразу приймаю виклик. Прикладаю до вуха телефон, поспіхом відчиняю двері та виходжу з кабінету під розчарований погляд начальника.

– Тарновська, я щось не зрозумів, – гаркає голос Олега. – Де тебе носить, маленька моя?

– Олеже, – шумно видихаю. – Вибач, коханий. Я вже біжу.

– Угу, вибач. Не приймається! Ти знаєш, як у мене просять вибачення, – посміхається Олег і я червонію, розуміючи, про що він говорить. Просити пробачення в Олега – справжній ритуал. Звичайне “вибач” – не канає від слова "зовсім".

– Ну, не гнівайся на мене. Я виправлюся.

– Давай, бігом на прохідну, поки я все ще можу терпіти в долонях свербіж.

Я завершую виклик та прискорюю крок. Підходжу до прохідної. Ставлю підпис у журналі відвідувань та виходжу на вулицю. Кручу головою на всі боки, намагаючись відшукати машину Сокола.

Чорний “Гелік” стоїть собі скромно за метрів десяти від мене. Посміхаюся, помічаючи блискучі фари та мчу до машини на всіх вітрилах. Рівняюся навпроти капота, обходжу його та зупиняюся біля дверей з боку водія. Тоноване скло опускається, і я зустрічаюся з похмурим поглядом зелених очей.

– Крихітко, я стою під довбаним судом уже, як п'ятнадцять хвилин. Воно мені потрібне? – Олег зводить брови на переніссі й підтискає губи, наче від злості.

– Олегу, ну це ж п'ятнадцять хвилин. Що тут такого? – я піддаюся вперед і покриваю неголену щоку легким поцілунком.

Олег добріє. Охоплює долонею мою потилицю, заривається у волосся всією п'ятірнею і притягує до себе ще ближче. Поглиблює поцілунок, заганяючи язик в мій рот. У мене підгинаються коліна та плутаються думки. Скільки років ми разом, але пристрасть досі не згасла. Мало того, після народження наших дітей, усередині мене щось клацнуло, ніби перегорів якийсь запобіжник і останні три роки я регулярно гвалтую свого чоловіка як уперше.

– Марічко, сідай у машину, – Олег перериває поцілунок і розтискає на моїй потилиці лещата своїх пальців.

Я обходжу машину попереду. Відчиняю двері з пасажирського боку та плескаюся на шкіряне сидіння. Олег повертає голову на мій бік. Окидає поглядом з голови до ніг і, одягнувши на очі чорні окуляри, тягнеться до ключа запалювання.

– Твій батько забрав дітей на всі вихідні.

– Чому? Олегу, я їх не бачу весь тиждень. Вони у садочку, я на роботі. Я сумую. Навіщо на всі вихідні?

– Машко, я скільки разів тобі казав, щоб ти сиділа вдома та займалася дітьми. Чого мені тут плач Ярославни влаштувала?

– Я не хочу сидіти вдома.

– А як же, – посміхається Олег. – Краще працювати у цій убогості в ролі дівчинки на побігеньках.

– Олегу, - пирхаю я. – Це не убогість. Досить ображати мою роботу.

– Я ніяк не зрозумію, Тарновська, тобі таки мало грошей чи подобається хизуватися цим клоповником? Ну так і сказала б: «Дорогий чоловік, я хочу працювати. Купи мені салон краси або бутик». Чи чим там займаються дівчатка?

– Я юрист, Соколовський, якщо ти забув.

– І що? Можеш узяти синій пластик і повісити у туалеті. Дивись на нього і поклоняйся своєму диплому щоранку, – Олег сміється, чим дратує мене.

– Знаєш, Олеже, ось зараз зовсім не було смішно. Було сумно та прикро. Я образилася, зрозуміло?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 79 80
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майбутній мій, Юлія Бонд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Майбутній мій, Юлія Бонд"