Читати книгу - "Тріумвірат. Дитя вогню, Яна Паувел"

Смеркалося… Артур сам не знав, що хотів тут відшукати. Зі смерті сестри минуло більше п’ятнадцяти років, а він досі відчував цю порожнечу всередині. Час усюди залишав свої сліди. Але він якось забув про це. Коли ти демон і живеш серед собі подібних – час сприймається інакше. Десять, двадцять навіть сто років для них усього мить.

Ідучи порожньою вуличкою він вкотре переконувався в тому наскільки викривлене у нього сприйняття часу.

Від колись заможного хутора з охайними будиночками залишилась одна руїна. Обгорілі каркаси колись затишних домівок заросли колючими чагарниками, подекуди покрилися мохом. В деяких місцях навіть обросли грибами.

Декілька будиночків вціліло, але і вони були зараз не в найкращому стані. Вікна розбиті, двері перекошені. В деяких просів дах. У інших потріскалися стіни. Через колючі кущі і густу кропиву до входу практично неможливо було підійти. Але навіть не заходячи всередину, він міг сказати, що там не залишилося нічого цінного. Він міг бачити понівечені меблі через вікно.

Від домівки, яка його зараз цікавила, залишилося дві обвуглені стіни. Все інше поглинув вогонь. Продираючись крізь колючі кущі, він намагався не думати ні про що, але в пам’яті один за одним зринали яскраві образи з минулого. Вів’єн любила це місце. Він досі міг бачити обриси клумб, поміж кущами. Там де його сестричка вирощувала квіти.

Артур був тут всього раз, але і досі пам’ятав усі деталі того дня. В будинку були великі вікна, завдяки чому всередину проникало багато сонячного світла. Вів’єн любила усе живе, а тому усі підвіконня були закладені вазонами. Декілька горщиків висіло на стінах поряд із фотографіями. Батько завжди був проти цього, і Артур в чомусь розумів його. Залишати по собі сліди в світі людей не найкраща ідея. Та швидкість з якою розвивалися людські технології справді вражала. Але й сестру він також розумів.

Її бажання закарбувати щасливі моменти не тільки в пам’яті, а й на фото було більш ніж природнім. Він і сам не міг дочекатися моменту, коли зможе вирватися, нарешті, з-під опіки надміру суворого батька і відправитись в світ людей. Все тут здавалося йому захопливим і цікавим.

І звісно що найбільше його захоплювали люди. Те як вони жили, як розвивалися. Їхня постійна тяга до знань.

Уже тоді Артур уявляв як увіллється в потік студентів, вдаючи з себе одного із них. Але їхнього батька усе це тільки злило.

Він злився на Артура за надмірну допитливість, і ще більше злився на Вів’єн, яка на відріз відмовилася повертатися назад.

Їхній вимір здавався йому єдиним безпечним для його дітей місцем. Але життя там… Демони майже не змінювалися. Досягаючи певного віку вони, здавалося зовсім переставали старіти. І те саме відбувалося і з тим, що їх оточувало.

Ті самі вулиці, ті самі будинки, ті самі обличчя. Нічого не змінювалося десятиліттями, деколи століттями. Коли він вперше покинув те місце, йому і справді здалося, що це інший світ.

Жваві вулички, запах асфальту і вихлопних газів, багатоповерхівки, безліч магазинчиків, різноманіття транспортних засобів.

Це все було в новинку для нього. Там де він жив у цьому не було потреби. Навіть зараз йому знадобилося чимало часу, щоб влитися в соціум.

Тоді його запросто могли прийняти за незрілого хлопчину з села, позаяк він усюди ходив з відкритим ротом. І якби сестри не було поряд, він став би справжнісінькою знахідкою для шахраїв.

Вів’єн… Він мимоволі усміхнувся, пригадавши її усміхнене обличчя, те як вона увесь час тулилася до свого чоловіка, і відчув, як на очі навертаються сльози.

— Ей! Ти там!.. — Артур здригнувся і, змахнувши з обличчя сльозу, повернувся на голос. — Ти хто такий?! — ідучи до нього запитав невисокий але широкоплечий чоловічок спортивної статури.

Артур схилив голову на бік уважно спостерігаючи за чоловіком, але не поспішав відповідати. А тоді побачив, як чоловік заводить руку за спину і перемістився.

Він схопив незнайомця за зап’ясток до того, як той встиг торкнутися рукою пістолета і обхопив другою рукою його шию.

— Не раджу мене провокувати, — лагідно мовив він, вловивши віддалено знайомий запах, що виділявся на фоні запаху поту і сигарет.

— Ти… Пекельний вишкребок.

Артур усміхнувся. Принаймні тепер його не так сильно мучитиме совість, якщо він його вб’є. І все ж він глибоко вдихнув, щоб остаточно переконатися, що перед ним чистокровна людина.

— Знаєш хто я, — не запитання, констатація факту. Чоловік не відповів, але це і не було потрібне. — Маю пропозицію, — не хотілося Артуру брати гріх на душу, — ти мені розповіси що знаєш про це місце, і що тут робиш, а я дозволю тобі жити? Згода?

Чоловік вагався якусь мить, а тоді кивнув. Артур відпустив його тієї ж миті і це було помилкою. Чоловік вихопив пістолет і вистрелив. Він встиг натиснути на курок тричі, перш ніж Артур скрутив йому шию.

Він навіть не одразу збагнув, що його зачепило. Жар розповзся його тілом від плеча до центру грудей. Біль він відчув не одразу. Тільки коли ворухнувся, зрозумів, що трапилось. Куля зачепила ліве плече і пройшла навиліт. Але рана чомусь не гоїлась.

Артур з шипінням нахилився і забрав із рук мерця пістолет. Він уже знав як із цим поводитись, а тому витягнув магазин і глибоко вдихнув. Той самий запах. Мабуть, якась отрута.