Читати книгу - "Ілюзія Бога"

Відразу зазначу, що ворожість, яку я та інші атеїсти час від часу висловлюємо щодо релігії, існує лише на словах. Я не пориваюся кидати на когось бомбу, відрізати голову, забивати камінням, спалювати заживо, розпинати чи скеровувати літак на хмарочос на підставі розходження в богословських поглядах. Проте мої співрозмовники зазвичай на цьому не зупиняються, кидаючи натомість приблизно таке звинувачення: «Хіба ваша ворожість не робить із вас атеїста-фундаменталіста, не менш небезпечного, ніж бузувіри з біблійного поясу?» Мушу приділити час спростуванню звинувачення в фундаменталізмі, позаяк, на превеликий жаль, його доводиться чути досить часто.

Фундаменталізм і підривання науки

Фундаменталісти вірять у праведність своєї справи, бо пізнали істину зі священних текстів і наперед знають, що ніщо не змусить їх збочити з правильного шляху. Для них істинність священних текстів — це аксіома, а не результат критичного осмислення. У Святому Письмі міститься істина, а якщо факти з ним розходяться, то відкинути слід саме факти, а не Письмо. Натомість я як науковець вірю у щось (наприклад, в еволюцію) не тому, що прочитав про це в священній книзі, а на основі вивчення фактів. Це кардинально інший підхід. Книгам про еволюцію вірять не через те, що вони священні, а тому, що в них наведено величезну кількість емпіричних доказів, які підкріплюють один одного. У принципі, будь-який читач може спробувати самостійно перевірити ці докази. Якщо в наукову книгу закралася хиба, настане час і хтось її знайде, після чого її усунуть із подальших книг. Такі уточнення немислимі для священних текстів.

Філософи, особливо аматори-самоуки, яким бракує філософської підготовки, а також особи, які захопилися «культурним релятивізмом», у таких випадках можуть скористатися заяложеним вивертом, покликаним відвернути увагу: наукова віра в емпіричні докази — лише одна з форм фундаменталістської віри. З цим аргументом я зводив рахунки в іншій праці, тому зараз лише стисло повторю свою відповідь. Усі ми в повсякденному житті віримо в емпіричні докази, незалежно від того, яких поглядів дотримуємося, коли вдаємо з себе філософів. Якщо мене звинувачують у скоєнні вбивства й прокурор суворо запитує, чи справді перебував я в Чикаго в ніч злочину, мені не допоможе філософська відмовка: «Залежить від того, що ви маєте на увазі під “правдою”». Не спрацює й релятивістський виверт в антропологічному дусі: «Якщо я й перебував у Чикаго, то хіба в вашому західному науковому розумінні прийменника “в”. Бонґолезці зовсім по-іншому сприймають поняття “в”: щоб справді бути “в” певному місці, слід бути в статусі помазанного старійшини, наділеного правом нюхати висушену калитку цапа»115.

Якщо науковців називати фундаменталістами за їхній підхід до окреслення абстрактних ознак «істини», то тоді всі люди фундаменталісти. Я нічим не більший фундаменталіст, коли говорю, що теорія еволюції істинна, ніж коли заявляю, що Нова Зеландія лежить у Південній півкулі. Ми віримо в теорію еволюції через те, що її підтверджують емпіричні докази, але при цьому готові вмить зректися її, якщо знайдуться нові докази, які розходитимуться з нею. Жоден справжній фундаменталіст не може зробити аналогічної заяви.

Дуже часто фундаменталізм сплутують із пристрасністю. Я пристрасно захищаю теорію еволюції від фундаменталістів-креаціоністів не тому, що одержимий своїм варіантом фундаменталізму, а через те, що на її користь існують непереборні докази й мене глибоко пригнічує, що мої опоненти не бачать їх — або (це ймовірніше) відмовляються навіть поглянути на них, бо вони суперечать їхнім священним книгам. Моя пристрасність зростає, коли я уявляю, як багато втрачають бідолашні фундаменталісти та ті, кого їм вдалося одурманити. Еволюційні істини — як і багато інших істин, відкритих наукою, — захоплюють своєю величчю і красою; хіба не трагічно помирати, не пізнавши цієї величі та краси! Звісно, від цієї думки хочеться пристрасно достукуватися до людей. Як же інакше? Але моя віра в теорію еволюції не фундаменталістська; ба навіть це не віра, бо я добре знаю, що має статися, аби я змінив думку, — і без жодних терзань зроблю цей крок, якщо зринуть відповідні емпіричні докази.

Так справді буває. Я вже колись розповідав історію про шанованого літнього професора зоологічного факультету Окс­фордського університету, яка сталася, коли я навчався там на бакалаврській програмі. Упродовж багатьох років він пристрасно заперечував існування апарата Ґольджі (це мікроскопічна структура всередині клітини), називаючи її артефактом та ілюзією. Тоді на факультеті існувала традиція щопонеділка по обіді ходити на лекцію запрошеного науковця. Одну з таких лекцій нам прочитав американський клітинний біолог, котрий навів абсолютно неспростовні докази існування апарата Ґольджі. Наприкінці його виступу наш літній професор підвівся зі свого місця і попрямував до трибуни, де потиснув американському колезі руку й на емоціях заявив: «Дорогий колего, глибоко дякую тобі! Я помилявся всі ці п’ятнадцять років». Ми аплодували до червоних долонь. Жоден фундаменталіст не здатен на таке. Навіть не всі науковці спромоглися б так учинити. Проте для всіх них готовність змінити свої погляди під тиском доказів — це ідеал, на відміну від, приміром, політиків, які б у поведінці нашого професора догледіли непослідовність. У мене досі клубок підкочується до горла, коли згадую цей випадок.

Мені як науковцеві фундаменталістська релігія ворожа через те, що вона цілеспрямовано підриває наукове пізнання світу. Вона вчить нас не змінювати своєї думки й не хотіти пізнавати захопливі речі про навколишній світ. Вона підкопується під науку й висмоктує інтелект. Найсумнішим прикладом цього може слугувати американський геолог Курт Вайз, котрий нині керує Центром дослідження походження життя при Коледжі Браяна, що в місті Дейтон (штат Теннессі). Коледж цей не випадково носить ім’я Вільяма Дженінгса Браяна, котрий виступав обвинувачем шкільного вчителя Джона Скоупса 1925 року під час так званого «мавпячого процесу», який відбувся в Дейтоні. Вайз міг би реалізувати свою дитячу мрію і стати професором геології в справжньому університеті, девізом якого було б «Думай критично», а не абсурдне «Думай критично й біблійно», як закликає веб-сайт Коледжу Браяна. Адже він здобув справжній диплом геолога в Чиказькому університеті, після чого були ще два вищі ступені з геології й палеонтології від Гарвардського (так-так!) університету, де він навчався у самого Стівена Джея Ґулда. Це був надзвичайно обдарований молодий науковець, який подавав великі надії та був за крок від утілення дитячої мрії — викладати наукові дисципліни та проводити дослідження в справжньому університеті.

Але досягти мети йому завадила трагедія. Причому не зовнішня, а внутрішня трагедія, яка здійнялася в його голові, фатально враженій і ослабленій раннім релігійним вихованням у фундаменталістському дусі. Це виховання вимагало, щоб він вірив, нібито вік Землі, яку він вивчав, здобуваючи геологічну освіту в Чикаго та Гарварді, не перевищує 10 тисяч років. Будучи занадто кмітливим, щоб не усвідомити лобового зіткнення між своєю релігією та наукою, він дедалі сильніше потерпав від суперечностей, які роздирали його зсередини. Одного дня, коли не було сили стримувати внутрішню напругу, він вирішив остаточно владнати проблему за допомогою ножиць. Узявши примірник Біблії, він почав сторінка за сторінкою її читати, вирізаючи ножицями кожен вірш, не сумісний із науковим світоглядом. Наприкінці цього безжального в своїй щирості та працемісткого заняття від Біблії залишилося так мало, що

хоч як я намагався,