Читати книгу - "Рута. Та, що вірить в кохання, Любава Олійник"

Гераклід стояв, розкинувши руки, прикриваючи собою молодого воїна. На його обличчі не було болю — була тільки радість, що він встиг.

— Ні! — заволала я, і ноги самі понесли мене з храму через поле битви.

Гераклід хитнувся, ще раз глянув на мене. Його темні очі, що завжди палали пристрастю до життя, тепер стали світлими — мов зірки, що гаснуть на світанку.

— Руто… — прошепотів він, і в його голосі була вся ніжність світу. — Світ… твій. Живи… за нас… обох.

І впав.

Я впала на коліна біля нього, розбивши їх об каміння. Його голова була важка, але ще тепла. Я тримала його руку, що ще зберігала тепло життя. Крізь сльози, що застилали мені очі, я дивилася в обличчя того, хто захистив, хто кохав, хто довірив мені своє останнє дихання.

— Не зараз… Ти не можеш піти… — шепотіла я, качаючи його голову на руках. — Будь ласка… У нас було стільки

Його очі ще були відкритими, але вже не дивилися на цей світ. Вони дивилися туди, де нас чекають ті, що пішли раніше.

Світозар підійшов, опустився на коліна поруч. По його обличчю текли сльози — за чоловіком, що віддав життя за нього, за любов, яку тепер ніколи не зможе повернути.

Вогонь Берегині запалено. Битва виграна. Поселення врятовано.

Але за найвищу ціну.

За ціну серця, що більше не б'ється. За ціну любові, що тепер живе тільки в пам'яті. За ціну майбутнього, якого не буде.

Я схилила голову до його грудей і заплакала — тихо, глибоко, мов земля плаче під дощем.