Читати книгу - "Зелена миля"

— Кого я бачу. Великий начальник, — сказав він. — Великий, як життя, і вдвічі страшніший. Начальнику Еджкомб, ви такий довольний, як ота свиня по пузо в гівні. Жінка перед роботою за цюцюрку потягала?

— Як справи, Малюче? — абсолютно спокійно спитав я, і, зачувши це, він просяяв по-справжньому. Посмішка поширшала, і трохи ворожості з неї випарувалося.

— Бляха! — вигукнув він. — Хоч раз мене пра’льно назвав! Шо це з вами, начальнику Еджкомб? Заболів чи шо?

Ні, я не захворів. Я був хворий, але Джон Коффі мене вилікував. Його руки вже не пам’ятали фокуса із зав’язуванням шнурівки на черевиках, якщо вони колись його знали. Зате вони знали інші фокуси. Ще й як знали.

— Друже мій, — сказав йому я, — якщо ти хочеш бути Малюком Біллі, а не Диким Біллом, мені абсолютно все рівно.

Він помітно роздувся — як одна з тих падлючих риб, які живуть у річках Південної Америки й можуть ледь не до смерті зажалити тебе гострими плавцями на спині й боках. За час роботи на Милі я бачив чимало небезпечних людей, але мало хто з них був такий відразливий, як Вільям Вортон. Може, навіть жодного не було. Цей вважав себе крутим розбійником, але в тюрмі його поведінка рідко виходила за межі сцяння чи плювання крізь ґрати камери. Досі ми не ставилися до нього з пошаною, якої він, на його власну думку, заслуговував. Але того вечора він потрібен був мені згідливим. Якщо для цього треба було б намилити його рідким милом, то я б із радістю намилив.

— У мене багато общого з Малюком, я вам совітую вірити, — бундючно промовив Вортон. — Я сюда попав не за то, шо канфєти з ларька тирив. — Гордо, наче людина, яку взяли служити в Бригаду героїв Французького іноземного легіону, а не вкинули сракою вперед у камеру, розташовану за сімдесят довгих кроків від електричного стільця. — Де моя пайка?

— Малюче, не вередуй, у рапорті написано, що ти вечеряв о п’ятій п’ятдесят. М’ясний хлібець із підливкою, пюре, горошок. Мене так легко не надуриш.

Регіт розлігся камерою, і Вортон знову всівся на ліжко.

— Тоді редіо включіть. — Це «редіо» він промовив так, як у ті часи жартома говорили люди, щоб римувалося з жаргонним слівцем п’ятдесятих років — «дедді-о», крутий дядько. Аж дивно, скільки всього може згадати людина, коли нерви в неї натягнуті так туго, що ледь не бринять.

— Може, пізніше, здорованю. — Я відступив від його камери й глянув у коридор. Брутал пішов на дальній бік, де перевіряв, чи двері гамівної кімнати замкнено на один поворот ключа замість двох. Я знав, що так і є, бо сам уже перевірив. Трохи згодом нам потрібно буде відімкнути ті двері якомога швидше. Не доведеться вже гаяти час на те, щоб витягати звідтам різне барахло горищного типу, яке назбиралося за всі роки; ми його повиймали, посортували й розклали по різних місцях невдовзі по тому, як до нашого щасливого гурту долучився Вортон. Бо ми підозрювали, що кімната з м’якими стінами стане часто навідуваною, принаймні доти, доки «Малюк Біллі» не прогуляється Зеленою милею.

Джон Коффі, який зазвичай о цій порі лежав, обличчям до стіни, звісивши через край довгі товсті ноги, сьогодні сидів, стиснувши руки, і спостерігав за Бруталом з увагою — присутністю, — що була йому не притаманна. І з очей у нього теж не текло.

Брутал перевірив двері гамівної кімнати й повернувся Милею назад. Проходячи повз камеру Коффі, він глянув на нього, і Коффі сказав щось дивне: «Авжеж. Я б хотів покататися». Неначе у відповідь на те, чого Брутал уголос не казав.

Бруталові очі зустрілися з моїми. «Він знає, — майже почув я його думку. — Звідкілясь він знає».

Знизавши плечима, я тільки руками розвів: «Авжеж, знає».

5

Старий Ту-Ту зі своїм візком пройшовся блоком Е востаннє того вечора приблизно за чверть дев’ята. Ми накупили в нього вдосталь різної туфти, щоб він аж заусміхався від жадоби.

— А шо, хлопці, бачили тую мишу? — спитав він.

Ми похитали головами.

— Може, Красотун бачив, — Ту показав головою в бік комори, де Персі або мив підлогу, або писав рапорт, або колупався в гузні.

— А тобі що? Все рівно це не твоє діло, — відрубав Брутал. — Катай звідси, Ту. Засмердів нам усе.

Ту вишкірився своєю по-особливому неприємною посмішкою, беззубим проваллям рота, і виразно понюхав повітря.

— А це не я вам смердю, — сказав він. — Це Дел «прощавайте» каже.

Підхихикуючи, він викотив візок на подвір’я. І пхав його по тюрмі ще десять років, довго ще по тому, як там не стало мене, — чорт, та довго по тому, як «Холодної гори» не стало, — продаючи «Місячні пироги» й шипучку наглядачам і тим ув’язненим, які могли собі це дозволити. Часом я й досі чую його уві сні, як він волає, що шкварчить, він шкварчить, він засмажений гиндик.

По тому, як здимів Ту, час тягнувся нескінченно довго, стрілки годинника, здавалося, повзли. Ми на півтори години увімкнули радіо. Вортон гиготів із Фреда Аллена та «Алеї Аллена», хоча я збіса сумніваюся, що багато жартів розумів. Джон Коффі сидів на краєчку ліжка, зі стиснутими руками, не зводячи очей із чергового за столом. Я бачив людей, які на автовокзалі очікували в такому стані, коли оголосять посадку на їхній автобус.

Персі прийшов із комори десь за чверть одинадцята і вручив мені рапорт, старанно написаний олівцем. На аркуші паперу неохайними мазками лежали крихти від витирачки. Він побачив, як я великим пальцем витираю одне таке місце, і квапливо сказав:

— Ну, це ще тільки чернетка. Я все перепишу. Що скажеш?

Я хотів сказати, що це найобурливіша бісова спроба відбілити себе, яку я читав за все своє життя. Але сказав, що все добре, і він побрів геть, задоволений.

Дін і Гаррі грали в крибідж, занадто голосно розмовляли, занадто часто собачилися через рахунок і що п’ять секунд чи десь так поглядали на повзучі стрілки годинника. Принаймні за одну гру того вечора вони зробили на дошці три кола замість двох. У повітрі відчувалася така напруга, що, за моїми відчуттями, по ній можна було різьбити, як по глині. І єдиними у блоці, хто, здавалося, нічого не відчував, були Персі й Дикий Білл.

Коли вже стало за десять дванадцята, я більше не міг витримувати й ледь помітно