Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

пом’якшують зародки «прегенітальних» організацій — садистсько-анальної фази, що безпосередньо передує генітальній, а ще раніше оральної, мабуть найпримітивнішої. До цього додаються різні, ще не цілком досліджені процеси, завдяки яким здійснюється перехід з одного організаційного щабля на пізніші й вищі. Яке значення для розуміння неврозів має цей довгий і багатий на стадії шлях розвитку, що його долає лібідо, ви дізнаєтеся згодом.

Сьогодні ми дослідимо ще один аспект цього розвитку, а саме: відносини часткових сексуальних потягів з об’єктом. Ми, радше, лише побіжно оглянемо цей розвиток, щоб можна було довше зупинитись на більш-менш пізньому його результаті. Окремі складники статевого інстинкту від самого початку мають свій об’єкт і цупко тримаються його: це потяг до влади (садизм), до підглядання, допитливість. Інші, виразніше пов’язані з певними ерогенними ділянками тіла, мають об’єкт лише на початку, коли ще залежні від несексуальних функцій, і відступають від нього, коли відокремлюються від тих функцій. Отже, перший об’єкт орального компонента сексуального інстинкту — материнські груди, які задовольняють харчові потреби немовляти. У процесі ссання задля втіхи еротичний компонент, що задовольнявся під час ссання задля живлення, стає самостійним, полишає чужий об’єкт (тобто материнські груди) і заступає його якоюсь частиною власного тіла. Оральний потяг стає автоеротичним — таким, якими з самого початку були анальний та інші ерогенні потяги. Дальший розвиток має перед собою, скажімо, щоб бути найстислішим, дві мети: по-перше, позбутися автоеротизму, об’єкт на власному тілі треба знову замінити якимсь зовнішнім об’єктом, а по-друге, об’єднати розмаїті об’єкти окремих потягів, заступити їх єдиним об’єктом. Це, звичайно, можливе тільки тоді, коли той єдиний об’єкт знову буде цілим, тобто подібним до тіла самого суб’єкта, і в цьому процесі певна частина автоеротичних потягів відкидається як непотріб.

Процес визначення об’єкта — досить-таки складний і ще досі не має докладного пояснення. Для нашої мети слід наголосити: якщо в дитячі літа в долатентному періоді цей процес більш-менш завершився, знайдений об’єкт виявляється майже тотожним із першим об’єктом орального потягу до насолод, об’єктом, що сформувався внаслідок залежності дитини від нього. Цей новий об’єкт — уже не материнські груди, а сама мати. Ми називаємо матір першим об’єктом кохання. Про кохання ми говоримо власне тоді, коли на перший план виступають психічні аспекти статевого потягу, а на фізичні, або ж «чуттєві» вимоги інстинкту, які лежать у їхній основі, ми поки що не зважаємо або тимчасово забуваємо про них. Десь тієї пори, коли мати стає об’єктом кохання, в дитини вже починається психічна робота згнічення, яка приховує від неї знання про певну частину її сексуальних цілей. Із цим вибором матері як об’єкта кохання пов’язане все, що під назвою Едіпового комплексу набуло такої великої ваги в психоаналітичному поясненні неврозів, а також, мабуть, не найменша частка опору, який чинять психоаналізові.

Послухайте про один незначний епізод, що стався під час нинішньої війни. Один із завзятих прихильників психоаналізу потрапив як лікар на німецький фронт десь у Польщі і привернув до себе увагу колег тим, що часом справляв несподівано цілющий вплив на своїх пацієнтів. Коли його розпитали, він признався, що працює методом психоаналізу, і радо дав згоду поділитися своїм знанням із колегами. Тож відтоді щовечора всі лікарі корпусу і навіть медичне начальство збирались, щоб послухати про таємниці психоаналізу. Якийсь час усе було добре, та коли він заговорив про Едіпів комплекс, командир підвівся і сказав, що він цьому не вірить, що з боку доповідача це ницість — розповідати їм, батькам родин, сміливим чоловікам, які воюють за батьківщину, такі речі, й заборонив далі читати лекції. На цьому все й скінчилося, аналітика перевели на іншу ділянку фронту. Проте я думаю, що справи кепські, якщо німецька перемога потребує такої «організації» науки, а сама німецька наука з такою організацією не розквітне.

Певне, ви вже нетерпляче прагнете почути, в чому ж полягає цей страхітливий Едіпів комплекс. Відповідь дає сама назва. Всі ви знаєте грецький міф про царя Едіпа, що йому судилося долею вбити батька й узяти за дружину рідну матір, що робив усе, щоб уникнути пророцтва оракула, і покарав себе осліпленням, дізнавшись, що через невідання він уже скоїв ці обидва злочини. Думаю, чимало з вас на собі відчули разючий, приголомшливий вплив трагедії, в якій Софокл виклав цей матеріал. У п’єсі античного драматурга зображено, як унаслідок майстерно уповільненого слідства, яке збагачується дедалі новими доказами, мало-помалу розкривається правда про давно сподіяні Едіпові злочини, — і цей процес має певну подібність до процесу психоаналізу. Під час діалогу з’ясовується, що одурена мати-дружина Йокаста починає чинити опір дальшому слідству. Вона покликається на те, що багатьом чоловікам увижається в снах, ніби вони сплять із рідними матерями, але на сновиддя не слід зважати. Натомість ми на сновиддя зважаємо, принаймні на типові сновиддя, такі, що трапляються в багатьох людей, і тому не сумніваємось, що сон, який згадала Йокаста, внутрішньо пов’язаний із таким страшним і разючим сюжетом міфу.

Дивно, що Софоклова трагедія не викликає обурення у своїх глядачів — така реакція була б куди обґрунтованіша, ніж протест нашого військового лікаря-простака. Бо це, по суті, аморальна п’єса, яка знімає з людини моральну відповідальність, зображує божественну могутність як ініціатора злочинів, а також безсилля людської моралі перед спокусою злочину. Неважко уявити собі, що темою міфу мало б стати звинувачення богів та долі, і в руках критичного Еврипіда, що відцурався богів, п’єса і справді стала б таким звинуваченням. Але в побожного Софокла про таке нема й мови: правовірні викрутні, які найвищою моральністю проголошують покору божій волі, навіть коли вона схиляє до злочинів, допомагають йому обминути труднощі. Я не можу стверджувати, що така мораль — одне з найсильніших місць п’єси, але вона й не послаблює її звучання. Слухач реагує не на неї, а на таємне значення і зміст самого міфу. Він реагує так, немов унаслідок самоаналізу розпізнав Едіпів комплекс і в собі, а у волі богів і пророцтві добачив замасковані піднесені вияви своїх неусвідомлених прагнень. Він немов пригадує в собі бажання вбити батька й замість нього взяти собі за дружину матір і повинен жахатися цієї думки. Розуміє він і голос драматурга, що ніби навіває йому: «Даремно ти заперечуєш свою відповідальність, даремно розказуєш, яких зусиль ти доклав, боронячись проти цих злочинних намірів. Ти винен, бо ніколи не міг заглушити їх, неусвідомлені, вони й далі існували в тобі». В цьому й міститься психологічна правда. Навіть коли людина згнітила свої лихі наміри в неусвідомленому, а потім квапиться запевнити себе, ніби вже не відповідальна за них, вона все-таки змушена відчути цю відповідальність як нічим для неї не обґрунтоване чуття провини.

Немає жодного сумніву, що в Едіповому комплексі можна вбачати одне з найважливіших джерел чуття провини, від якого так часто тяжко страждають невротики. Ба більше, в своїй розвідці про начатки людської релігії та моралі, опуб­лікованій 1913 р. під назвою «Тотем і табу», я висловив припущення, що, можливо, чуття провини людства в цілому, чуття, яке зрештою стало джерелом релігії та моралі, почало свій історичний розвиток з Едіпового комплексу. Я б охоче розповів вам ще більше, але краще я цього не робитиму. Від цієї теми, якщо вже взявся за неї, відірватися дуже важко, а проте ми повинні