Читати книгу - "Меч приречення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони мовчали.
— Ех, холера, — раптом сказала вона, відсуваючись. Підняла руку, прокричала заклинання. Над їх головами злетіли червоні та жовті кулі, лопаючись високо в повітрі, утворюючи кольорові перисті квіти. Від вогнищ долинули сміх та радісні вигуки.
— Белтайн, — гірко сказала вона. — Майська Ніч… Цикл повторюється. Хай розважаються… якщо можуть.
В околиці були й інші чародії. Здалеку в небо вистрелили три помаранчеві блискавки, а з іншого боку, з-під лісу, вибухнув справжній гейзер райдужних вируючих метеорів. Люди біля вогнищ голосно охнули від захоплення, закричали. Геральт, напружений, гладив кучері Єнніфер, вдихав запах бузку та аґрусу, що струменів від них. Якщо він надто сильно її хотітиме, подумав, вона це відчує й буде прикро вражена. Насторожиться, з’їжиться і відштовхне мене. Спокійно запитаю, що в неї чувати…
— В мене нічого не чувати, — сказала, а в її голосі щось затремтіло. — Нічого, про що варто б розповідати.
— Не роби цього зі мною, Єн. Не читай мене. Це мене соромить.
— Вибач. Це мимоволі. А в тебе, Геральте, що нового?
— Нічого. Нічого, про що варто б розповідати.
Мовчали.
— Белтайн! — раптом шепнула вона, він відчув, як тужавіє та напружується її рука, притиснута до його грудей. — Вони розважаються. Святкують одвічний цикл відродження природи. А ми? Що ми тут робимо? Ми, релікти, приречені на вимирання, на знищення і забуття? Природа відроджується, цикл повторюється. Але не ми, Геральте. Ми не можемо повторюватись. Нас позбавили цієї можливості. Дали нам можливість чинити з природою незвичайні речі, інколи навіть суперечні їй. А одночасно забрали те, що в природі є найпростішим та найприроднішим. Що з того, що ми живемо довше від них? Після нашої зими не буде весни, ми не відродимось, те, що закінчується, закінчиться разом із нами. Але й тебе, й мене вабить до цих вогнищ, хоча наша присутність тут — злісне і блюзнірське глузування з цього свята.
Він мовчав. Не любив, коли вона впадала у такий настрій, джерело якого він знав аж надто добре. Знову, подумав, знову це починає її мучити. Був час, коли здавалось, що забула, змирилася, як інші. Обняв її, притулив, легенько колихав, немов дитину. Дозволила. Він не здивувався. Знав, що вона цього потребує.
— Знаєш, Геральте, — раптом сказала, вже заспокоївшись. — Мені найбільше бракувало твого мовчання.
Торкнувся вустами її волосся, вуха. Я прагну тебе, Єн, подумав, прагну, ти ж знаєш. Ти ж це знаєш, Єн.
— Знаю, — шепнула вона.
— Єн…
Вона знову зітхнула.
— Лише сьогодні, — сказала, дивлячись на нього широко розплющеними очима. — Лише ця ніч, що зараз промине. Нехай це буде нашим Белтайном. Вранці знову розлучимось. Прошу, не розраховуй на більше, я не можу, не могла б… Вибач. Якщо я тебе образила, поцілуй мене і йди.
— Якщо поцілую тебе, то не піду.
— Я цього сподівалась.
Схилила голову. Він торкнувся вустами її розхилених губ. Обережно. Спершу верхньої, потім нижньої. Вплів пальці в круті кучері, торкнувся її вуха, її діамантової сережки, її шиї. Єнніфер, віддаючи поцілунок. пригорнулася до нього, а її вправні пальці швидко і вміло поралися із застібками його куртки. Впала горілиць на плащ, розстелений поверх м’якого моху. Він притис губи до її грудей, почув, як пуп’янок твердне і вирисовується під тонкою тканиною сорочки. Неспокійно дихала.
— Єн…
— Нічого не кажи… Прошу…
Дотик її оголеної гладенької холодної шкіри, що електризує пальці та внутрішній бік долоні. Дрижання вздовж пліч, вколотих її нігтями. З боку вогнищ крик, спів, свист, далека курява іскор у пурпуровому димі. Пестощі й дотик. Її. Його. Дрижання. І нетерплячість. Легенький дотик її струнких ніг, що обіймають його стегна, змикаються в замок,
Белтайн!
Дихання, розірване на зітхання. Зблиски під повіками, запах бузку та аґрусу. Майська Королева і Майський Король? Блюзнірський насміх? Непам’ять.
Белтайн! Майська Ніч!
Стогін. Її? Його? Чорні кучері на очах, на губах. Сплетені пальці тремтячих рук. Крик. Її? Чорні вії. Мокрі. Стогін. Його?
Тиша. Ціла вічність тиші.
Белтайн… Вогні аж до небокраю.
— Єн?
— Ох, Геральте…
— Єн… Ти плачеш?
— Ні!
— Єн…
— Я присягала собі… Присягала…
— Не кажи нічого. Не треба. Тобі не холодно?
— Холодно.
— А тепер?
— Тепліше.
Небо страшенно швидко яснішало, чорна стіна лісу вигострила обриси, виявила з безформеного мороку виразну зубчасту лінію вершечків дерев. Блакитна передвісниця світанку, що виповзала з-за неї, розлилася вздовж обрію, гасячи лампади зірок. Холоднішало. Він пригорнув її сильніше, закутав плащем.
— Геральте.
— Ммм?
— Зараз світатиме.
— Я знаю.
— Я тебе скривдила?
— Трохи.
— Все почнеться заново?
— Воно ніколи не закінчувалось.
— Благаю тебе… Через тебе я почуваюся…
— Не кажи нічого. Все гаразд.
Запах диму, що розповзається серед вересу. Запах бузку та аґрусу.
— Геральте.
— Так.
— Пам’ятаєш нашу зустріч у Боривітрульських горах? І того золотого дракона… Як же він звався?
— Три Галки. Пам’ятаю.
— Він сказав нам…
— Я пам’ятаю, Єн.
Вона поцілувала його в місце, де шия переходила у ключицю, потім втиснула туди голову, лоскочучи волоссям.
— Ми створені одне для одного, — шепнула. — Можливо, приречені одне одному? Але ж нічого з цього не буде. Шкода, але, коли настане світанок, розлучимось. Інакше бути не може. Мусимо розлучитися, щоб не скривдити одне одного. Ми, приречені одне одному. Створені одне для одного. Шкода. Той чи ті, що нас створювали одне для одного, мали подбати про щось більше. Самого приречення недосить, його замало. Потрібне щось більше. Вибач мене. Я мусила сказати тобі це.
— Я знаю.
— Розуміла — те, щоб ми кохалися, не мало сенсу.
— Ти помилялася. Мало. Попри все.
— Геральте, їдь до Цинтри.
— Що?
— Їдь до Цинтри. Їдь туди і цього разу не зрікайся. Не чини так, як тоді… Коли ти був там…
— Звідки ти знаєш?
— Я все про тебе знаю. Ти забув? Їдь до Цинтри, їдь туди якнайшвидше. Настають погані часи, Геральте. Дуже погані. Ти повинен встигнути…
— Єн…
— Не кажи нічого, прошу.
Холодніше. Все холодніше. І все світліше.
— Ще не йди… Почекаймо до світанку.
— Почекаймо.
IV
— Не ворушіться, пане. Треба вам перев’язку змінити, бо рана кривавить, а нога страшенно пухне. Богове, погано це виглядає… Треба б якнайшвидше медикуса знайти.
— Срати на медикуса, — застогнав відьми́н. — Юрго, давай сюди мою скриньку. Ось, цей флакон. Лий просто на рану. О, холера ясна!!! Нічого, нічого, лий ще… Оооох!!! Добре. Товсто замотай і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч приречення», після закриття браузера.