Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

Обоє заручин викликали жваві балачки у найрозмаїтіших колах суспільства. Кілька материних приятельок, які бачили Робера де Сен-Лу в нашому домі, прийшли до неї в її приймальний день спитати, чи це той самий, з ким я водився. Мовлячи про другий шлюб, деякі заходили так далеко, що твердили, ніби тут не йшлося про родину Камбремер-Леґранден. Ці дані були почерпнуті з іншого джерела, бо маркіза з дому Леґранден заперечувала це напередодні оголошення заручин. Я запитав себе, чому ані пан де Шарлюс, ані Робер, які незадовго перед тим написали мені листа, повідомляючи по-приятельському про свої плани подорожі, де нібито не було місця для таких церемоній, про це навіть не заїкнулися? Не здаючи собі справи, що такі події тримаються в таємниці аж до кінця, я з їхньої мовчанки зробив висновок, що був для них не таким близьким другом, як гадав, що з огляду на Сен-Лу мені боліло. Але чому дивуватися, що мене не втаємничили? Адже я вже. знав, що ласкавість і щирість великого панства, життя «на рівній нозі» з ними — всього-навсього комедія. В цьому домі жінок, де попит був переважно на чоловіків, де пан де Шарлюс злапав Мореля, де «домоврядниця», постійна читачка «Ґолуа», коментаторка світських новин, розмовляючи з клієнтом товстуном, який приходив туди пити вкупі з молодиками море шампанського, аби ще погладшати й бути певним, що на війну його «не залигають», заявила: «Здається, юний

Сен-Лу — «з тих», і юний Камбремер теж. Бідолашні наречені! У кожному разі, якщо ви знаєте женихів, дайте їм нашу адресу. Вони знайдуть тут усе, що їм заманеться. На них можна заробити чимало». На це гладун, хоча й сам був «з тих», заперечив, що він часто бачить Камбремера і Сен-Лу в його кузенів д’Ардонвільє і обидва дуже ласі на жіноту і що вони аж ніяк «не з тих». «Ет!» —скептично махнула «домоврядниця», але ніяких доказів вона не мала, а була лише переконана, що в наш вік збоченство могло б позмагатися з безглуздою пристрастю ославляти людей. Дехто запитував мене в листах, — у таких виразах, ніби йшлося про висоту жіночих капелюшків у театрах або про психологічний роман, — «що я думаю» про ці два шлюби. Я не зважувався відповідати на такі листи. Про ці два шлюби я нічого не думав, тільки відчував великий смуток, як відчуваєш тоді, коли дві частини твоєї минувшини, ошвартовані біля тебе, на яких ти, може, протягом довгих років будував без запалу якусь приховану надію, нараз серед радісного свисту пари відпливають безповоротно, як два кораблі до незнаних гаваней. Щодо зацікавлених осіб, то вони мали на ці шлюби погляд цілком природний, бо йшлося не про інших, а саме про них. «Щасливі» шлюби, що ґрунтувалися на таємному пороку, вони раніше завжди брали на глум. І навіть Камбремери, рід старезний і безпретензійний, перші були схильні забути про Жюп’єна і думати єдино про нечувану велич роду д’Орлон, якби не виняток, який становила собою та, хто мав би найбільше пишатися цим шлюбом — маркіза Камбремер-Леґранден. Злослива на вдачу, вона діставала більшу втіху від приниження своїх, ніж від звеличення своєї особи. Отож-бо не люблячи сина і пройнявшись нехіттю до майбутньої синової, вона заявила, що одруження з особою невідомого походження ще й кривозубою для нащадка Камбремерів — нещастя. Він же, кохаючись у товаристві літераторів таких як Берґотт чи навіть Блок, не міг уже, звичайно, завдяки такій блискучій партії стати більшим снобом, але, вважаючи себе спадкоємцем дуцтва д’Олоронського, «владних княжат», як писали газети, був настільки переконаний у своїй величі, що міг собі дозволити водитися з ким завгодно. Отож він нехтував малою шляхтою задля розумної буржуазії в ті дні, які він присвячував «їх високостям». Нотатки в газетах стосовно Сен-JIy і перелік усіх його королівських предків надавали моєму другові нової величі, але мене засмучували, нібито він переродився, зробився нащадком Робера Сильного, а не моїм другом, який недавно сидів у повозі на складаній лавочці, щоб мені на моєму місці було зручніше; те, що я не передбачив його одруження з Жільбер-тою, що вони здалися мені в листі зовсім іншими, ніж напередодні, зненацька, як випадання осаду під час хемічної реакції, вразило мене, хоча я мав би усвідомити собі, що він людина зайнята і що шлюби часто беруться саме так, раптово, замість розладнаного шлюбу. І ця жура, така сама незбутна, як під час переїзду, гірка, як ревнощі, які викликали в мені своєю ґвалтовністю, своїм збігом ці шлюби, була така глибока, що згодом мені про неї нагадало, по-дурному приписавши мені, на противагу тому, що відбувалося зі мною тоді, подвійне, потрійне, четвертне передчуття.

Люди світські які досі не звертали на Жільберту уваги, мовили мені з цікавістю і повагою: «О, то це вона виходить за маркіза де Сен-Лу!» — і пильно дивилися на неї, ласі не тільки на події паризького життя, а й налаштовані збагатити свої відомості та переконані у проникливості свого погляду. Натомість ті, хто знав єдино Жільберту, просто їли очима Робера, просили (хоч були мені майже зовсім незнайомі) відрекомендувати їх йому і, познайомившись із женихом, приходили до мене у захваті. «Він дуже гарна людина», — казали вони мені. Жільберта свято вірила, що ім’я маркіза де Сен-Лу в тисячу разів голосніше за титул дука Орлеанського, а що вона передусім належала до свого духовного покоління, то їй не хотілося бути дурнішою за інших, і вона почала говорити mater semita[10], а щоб справити враження дуже розумної, додавала: «Зате для мене це мій pater».

— Певно, шлюб юного Камбремера залагодила принцеса Пармська, — сказала мені мати. І це була свята правда. Принцеса Пармська давно склала собі з Леґранденових творів уявлення про нього як про людину вишукану; знала вона і маркізу де Камбремер, яка міняла тему розмови, коли принцеса запитувала її, чи не Леґранденова вона сестра. Принцеса знала, як важко переживає маркіза де Камбремер те, що вона залишилася за порогом вищого світу, де ніхто її не приймав. Коли принцеса Пармська, взявши на себе місію знайти партію для мадемуазель д’Олорон, спитала барона де Шарлюса, чи не знає він милого освіченого чоловіка на ім’я Леґранден де Мезеґліз (так титулував себе