Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Ти чого розлігся? — голос преподобного, хоч і звучав звіддаля, батогом хльоснув над вухами. — Вставай! Підводься мерщій! Нам треба повертатися.

Тимур скочив на ноги. Джеймі Макака давно обігнав Лауру Дюпре та якимось дивом наздоганяв Ріно Ґроббелаара. Француженка не побігла далі, стояла, чекала та прошивала поглядом Тимура. Сутінки розмивали її очі, а тому ввижалося, що за скельцями окулярів глибочіє пустота.

— Усе гаразд? — стурбовано запитала вона.

Тимур зиркнув собі під ноги. Із висоти людського зросту, якщо не розрізняти дрібні, регулярно повторювані деталі, розсип камінців виглядав цілком природно. Така ж сіра, як і сланці та підсмажені на сонці вапнякові бескиди, галька не виділялася на тлі пустельного ґрунту. Але варто було лише трохи нахилитися — і фрактальний контур проступав у всій красі.

— Нам треба повертатися, — він повторив слова Ґроббелаара, схопив Лауру за руку та помчав за ґевалом.

Скидалося на те, що вони не самі в Сан-Педро.

LXV

Четвер, 22 січня, 20:55 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Мопеди стояли на місці. Цілі та неушкоджені, без жодних підозрілих слідів на піску довкола них. Ріно, Лаура та Тимур відсапувалися. Макака, розкинувши короткі руки, лежав горілиць на землі неподалік і тихенько постогнував.

— Ми нікуди не поїдемо вночі, — понуро зиркаючи спідлоба, сказав преподобний.

— Сліди зовсім свіжі, — Тимур відчайдушно намагався заперечити, хоча сам розумів, що його аргументи беззмістовні. Мандрувати на мопедах пустелею, та ще й посеред ночі, — це самогубство. А отже, доведеться залишатися в Сан-Педро.

— Так, хтось голіруч вирив ту яму та час від часу приходить до неї на… на водопій чи щось таке, — погодився Ріно. — Це погані новини. Хороші новини: він босий, він важить не більше ніж шістдесят кілограмів і основне — він один.

— Ти впевнений? — Тимур руками стискав кермо свого «Хобіта» так, наче боявся, що хтось може забрати мопед. — А раптом їх більше? — чоловік насправді хотів договорити «…просто вони всі однакові», але не наважився озвучити другу частину фрази вголос.

Ріно замислився й уперше від часу вильоту з України згадав про хлопчаків, фоторобот яких бачив в аеропорту Сантьяго на початку вересня 2009-го. Чи справді вони загинули в горах Болівії? Чи він сприйняв бажане за дійсне та стільки років дурив сам себе? Він же так і не відшукав знімка їхніх мертвих тіл, уся його впевненість базувалася на одній-єдиній статті з Інтернету, розміщеній на вкрай підозрілому ресурсі.

— Щонайбільше їх двоє, — припустив ґевал. — Та й то я в це не вірю. Якби більше — були б іще сліди, — здоровань кинув погляд на Макаку, який продовжував лежати та бідкатися, що його примусили бігати. — І це нічого не змінює. Хай там скільки їх є, для нас безпечніше зостатися в селищі, ніж на цих недомотоциклах спробувати пробитися назад до Калами, — Тимур і Лаура кивнули, підтакуючи. Ріно зосереджено продовжив: — Нам треба будинок із дахом, із якомога меншою кількістю вікон і з одним входом. Бажано такий, щоб можна зачинитися зсередини, — потім помовчав, поворушив щелепою. І нехотячи витягнув посірілий від пилу комірець із сорочки. — А мені потрібна зброя. Без зброї ми тут, наче команда одноногих калік на світовій першості з копняків.

Вони розділилися. Ріно Ґроббелаар на мигах попрохав Джеймі лишитися біля мопедів, після чого подався до центру селища, сподіваючись знайти хоча б щось, із чого можна стріляти чи чим різати. Лаура та Тимур узялися оглядати будинки неподалік того місця, де розмістили скутери. Француженка обходила халабуди зі східного боку вулиці, українець — із західного.

Насамперед Лаура Дюпре підступила до більш-менш пристойного на вигляд будинку з верандою та мансардними вікнами на покатому даху, що знаходився за кілька кроків від мопедів. Жінка торкнулася дверей веранди, трохи штовхнула їх. Легкі дерев’яні двері виявилися незамкненими та зі скрипом відчинилися. Усередині було темно, як у гузні. Лаура озирнулась, немов шукаючи підтримки, але в загуслій пітьмі ледве розрізнила коротуна, який, сховавши долоні під пахвами, тупцяв біля скутерів і дивився їй услід. Француженка переступила поріг веранди та ледве стрималася, щоб не вистрибнути назад. Причина крилася не в темряві — у приміщенні кепсько пахло. Запах дуже контрастував із сухим і запиленим повітрям пустелі. Смерділо вогкістю, цвіллю, чимось ядучо-застояним і гнилим. Так тхне у квартирах старих, які місяцями не виходять надвір і не провітрюють житло.

Лаура перетнула веранду та підійшла до основних, більш масивних дверей. Вони також виявилися незачиненими, зате скрипіли не так голосно, як двері веранди. Жінка прочинила їх і обережно зазирнула досередини. Вона не уявляла, як вони ночуватимуть в одній із таких будівель. Темрява здавалася відчутною на дотик. Якби вона заплющила очі, темніше точно не зробилося б. Запах став гострішим. Немилосердний сморід теплими зміями прослизав у ніздрі та глотку. Лаурі довелося з усіх сил напружувати живіт, щоб не виблювати. Утім, щось не давало жінці зачинити двері та повернутися на вулицю. Не заходячи, психіатр просунула руку в приміщення та ліворуч від входу намацала вимикач. Клацнула — безрезультатно. Звісно, яке світло в мертвому селищі? Спересердя вона п’ять чи шість разів поклацала перемикачем, подумки клянучи всіх за те, що не здогадалися захопити кілька потужних ліхтарів, і тільки тоді подумала про мобілку. Вона дістала з кишені джинсів свій смартфон, увімкнула розміщену біля вічка фотокамери лампочку-спалах і спрямувала промінь усередину кімнати.

Струхнявілі меблі, грубо витесаний дерев’яний стіл, рештки керамічного посуду, розкидані по підлозі старі зіжмакані газети. Під столом якийсь сферичний предмет. Лаура нахилилася і побачила, що то вкритий пилом глобус із величезною проламаною діркою на місці Індійського океану та Мадагаскару. Підлога довкола глобуса була встелена пошматованими упаковками з-під круп, пластівців і борошна, обгортками від печива, порожніми консервними бляшанками, обгризеними качанами кукурудзи. Посвітивши в темні закутки біля дверей, психіатр наважилася переступити поріг. Дерев’яна підлога моторошно скрипнула, ніби протестуючи проти того, що її потривожили. Зціпившись так, наче очікувала удару в сонячне сплетіння, Лаура наблизилася до столу. Спалах на телефоні вигризав у пітьмі світловий тунель завтовшки з її руку, він майже нічого не освітлював, зате робив довколишню темряву ще більш непроникною. Праворуч за столом відкривався прохід до сусідньої кімнати, трохи світлішої, тому що її вузькі вікна виходили на вулицю. Лаура повагалася, чи не зазирнути туди, але раптово передумала. «Дурепа! — розсердилась сама на себе. — Що ти тут шукаєш? Ніхто ж не спатиме в такому смороді!» Психіатр розвернулась до виходу, і тієї миті кволий промінь ліхтарика вихопив із темряви наполовину віддерті від