Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

зрозуміти, що насос не запрацює, навіть якщо вставити вал. Редуктор геть прогнив, зубчаті колеса розкришилися, а ущільнення на з’єднаннях розсипалися на порох від одного доторку. Земля під ногами Ґроббелаара (у насосній станції не вимостили підлоги) була сухою та твердою, як бетон. Із цієї свердловини води не викачати. Та, попри це, щось бентежило Ріно.

— Ну, що там? — долинув знадвору голос Тимура.

Здорованю хотілося б відповісти, що водою навіть не пахне, от тільки… водою справді пахло. Він ворушив губами та ніздрями і відчував запах вологи.

Продершись через чагарник, південноафриканець вибрався зі станції.

— Насосу хана, — чим ближче вони опинялися до місця, де колись стояла «NGF Lab», тим більше Ріно скидався на себе колишнього. — Води тут не добути, але я нюхом чую, що водойма десь поряд. Може, звичайна калюжа, але вона є.

Тимур, який уже збагнув, що ґевал не просто так подався до насосної станції, запитав:

— Хочеш пошукати?

Ріно Ґроббелаар кивнув.

Вони обійшли насосну станцію, проминули низку нежитлових будівель незрозумілого призначення та вийшли у відкриту пустелю. Сан-Педро залишилося позаду. До горизонту тягнулося сіре полотно Атаками.

Сутінки густішали. Через тіняву, що насувалася зі сходу, здавалося, що гори стають більшими та непомітно підкрадаються до селища. Ріно втягнув носом повітря та несподівано закрокував пустелею на схід.

— Куди це він? — підняла руку Лаура.

Тимур мовчки припустив за преподобним. Через хвилину вони зрозуміли, що Ріно не помилився. Упершись руками в боки, велетень так само неочікувано спинився й опустив погляд собі під ноги. Тимур, Лаура та Джеймі підійшли та стали обабіч нього. Біля їхніх ніг чорніла діра завширшки метри півтора, яка вертикально занурювалася в землю.

— Колодязь, — прохрипів Тимур.

— Ага, — Ріно присів навпочіпки.

Стіни примітивної криниці були укріплені покладеними одна на одну дошками, колодами, гілками, металевими прутками та дротяною сіткою; а порожнини в саморобному «каркасі» законопачені шматками одягу та жмутками сухої трави. У радіусі двох метрів довкола колодязя пустельний ґрунт потемнів від вологи — він не був мокрим, точніше, недостатньо мокрим, щоб липнути до взуття, радше якимось сирим, — і в кількох місцях на спресованому піску чітко вимальовувалися відтиски людської ступні.

— Сліди! — Тимур показав пальцем на відпечатки людських пальців.

У цю мить сонце скотилося за горизонт. Темрява раптово, воднораз, обвалилася на пустелю, втоптавши тіні в пісок і заливши чорнотою кольори, так, наче промені, що слалися понад землею, вистрілюючи з просвітів між будинками селища та пустельними пагорбами на заході, слугували опорами, що стримували пітьму у високості. Отвір у землі став абсолютно чорним, практично невидимим.

Ріно проігнорував українця та, рвучко нахилившись, зазирнув до колодязя. Пітьма не дозволяла визначити, наскільки він глибокий.

— Звісно, ліхтариків ми теж не взяли, — нервово відзначила Лаура. Вона думала не стільки про те, щоб заглянути на дно колодязя, скільки про те, що їм доведеться в пітьмі повертатися до Сан-Педро та вишукувати місце, щоб заночувати.

Здоровань намацав рукою мотузку, прив’язану до однієї з колод, котра, вмурована в суху землю, не давала обсипатися стінам колодязя. Він смикнув за неї і почув, як на дні щось теленькнуло. Ріно взявся швидко витягувати мотузку. Руки миготіли в неймовірному темпі, так, ніби від того, наскільки швидко вдасться витягти мотузку, залежало чиєсь життя. Через півхвилини преподобний тримав у руках казанок із коричневою юшкою на дні.

— Вода? — нахилився Тимур.

Ріно незрозуміло чмихнув:

— Ну, так, тут є вода. Тільки незрозуміло, чого більше: H2O чи глини. Я не уявляю, щоб жива істота могла таке пити. — Преподобний пожбурив казанок назад у колодязь, той загуркотів об стіни та зрештою плюхнувся в калюжу на дні. По тому Ріно різко випростався: — Дуємо назад. Негайно, — і заледве не побіг у напрямку селища.

— Але ж сліди очевидно людські, — Тимур Коршак рвонув слідом, але не встигав за південноафриканцем.

— Дарма ми залишили мопеди, — зронив Ріно, міркуючи про те, що Сан-Педро від Калами відділяють 90 кілометрів, і, будемо відверті, далеко не найкращі 90 кілометрів на планеті Земля, а в них із собою немає їжі.

— Гадаєш, із ними може щось статися? Хтось може їх пошкодити?

Тимур уловив, що Ріно щось промовив, але не розчув ані слова, оскільки за спиною благально залементував Макака:

— Ей, а я? — Джеймі сапав і задихався, надсилу переставляючи короткі ніжки. — Мене забули!

Коротун відстав метрів на двадцять. Українець озирнувся, вирішивши, що, мабуть, треба почекати на Макаку, а тоді зненацька перечепився на рівному місці; падаючи, встиг лайнутися українською та простягся на повний зріст на землі.

— Бляха… — роздерті долоні запекли, на зубах захрустів пісок. Лівий бік, який уже ніби більше не болів, знову обпалило гарячими різками.

— Тимуре? — гукнула Лаура.

Чоловік почав підводитись і раптом завмер, прикипівши поглядом до землі. Він стояв навкарачки, не зауваживши, як повз нього, тихо охкаючи, прошкандибав Джеймі Макака, та витріщався на розсип камінців поміж долонями. Камінці були не з пустелі. Принаймні точно не з цієї частини пустелі. Невеликі, злегка приплюснуті, овальної чи округлої форми, вони разюче відрізнялися від шкарубких сланцевих уламків невиразного сіро-жовтого кольору та крихких вапнякових брил, типових для Атаками. Камінці нагадували річкову гальку; напевно, вони сформувалися за древніх часів, коли останній, спресований зі снігу та льоду, глетчер відступав на гірські вершини і, неначе кров’ю, спливав талою водою, яка на схилах Анд збиралася в потоки та мчав рівниною, котру через сотні тисяч років назвуть Атакамою, на захід — до великого океану. Але не тут. Деінде. А потім хтось зібрав і приніс їх сюди.

Проте здивувала Тимура не форма каменів, а візерунок, яким їх було викладено. Українець несподівано усвідомив, що від селища до колодязя тягнеться стежка, чи то пак подоба стежини, звивисті контури якої вибудувані з гальки. Краї стежки виглядали нерівними, покремсаними, їх навіть краями назвати було важко: вони нагадували карту «погризеного» фіордами північного узбережжя Норвегії. Вражала кількість камінців — тисячі, десятки тисяч, — найбільший із них ледве переважав за розмірами ніготь на великому пальці Тимура, і, попри це, чоловік не сумнівався, що візерунки викладала мисляча істота. Або істоти. Між обдертими долонями він бачив три цілковито однакові фрагменти, схожі чи то на жмутки водоростей, чи то на з’єднані хвостами гусениці, кожен із яких здавався меншим за попередній. Не підводячись, Тимур повернувся до протилежного краю стежини та розгледів ще два такі самі, однаковісінькі силуети. Він придивися до контурів із гальки та збагнув, що їх сформовано шляхом багатократного повторення одних і тих самих «вирізів» на різних масштабах.

«Господи, що це? Скільки