Читати книгу - "Том 12"

Україна»? Чи виходить? Ми її не отримуєм. Белетристику «Рідного краю» читаю уважно і з приємністю бачу, що земля наша «не оскудевает», далебі, люди багато пишуть! І притім незгірше! А чому ти мені вологодського збірника не прислала, як обіцяла? Мені таки цікаво його бачити. Чи, може, він не дійшов до мене? Ти хочеш, щоб Кльоня написав рецензію на галицькі композиції, але ж жадних композицій тут немає, а з виписуванням цілий клопіт (ми вже пробували теє!), крім того, він і не спеціаліст в такого роду рецензіях, бо давно вже обмежив себе етнографічною музикою (народними піснями). А головно те, що таки література його найбільше томить: раз він почав був писати статейку для «Рідного краю», але й не скінчив, бо так загострилась неврастенія, що аж я злякалась ва нього, та й потім прийшлось повозиться йому з собою (я писала тобі тоді). Хоча він почав заніматись та оце й службу має почати, але і то, як на добрий лад, не під силу ще, та вже він вважає, що «мусить», ну, та й то хоч робота привичніша, а писання, та ще й «популярне»,— річ, може, й для всякого трудна. Нехай, може, там далі більше зміцніє, то й писатиме.

Хтіла я давно спитати, як там справи з моєю «Блакитною трояндою»? Щось ніби мали її ставить, переписувались зо мною... Та, здається, то тільки «заячий жир». Певне, молоді артисти злякались конкуренції з Садовсь-ким і іншими світилами. А то таки тій «Троянді» особливо не ведеться, от і з друку ніяк не «излезе» 2, а се таки й шкода, бо, може б, хто її й поставив, якби вона була доступніша, все ж, може, вона не гірша, від многих «новинок»; як не в Києві, то, може б, десь у Баку (там якісь «новатори» є!) абощо поставили, а так їй вже хутко 10-літній юбілей лежання під спудом можна справить. Се

1 Прояснення (латРед.

і «для слави», і навіть 8 матеріального боку не корисно — адже люди часом щось заробляють і за гірші п’єси, а моя і коштів переписування досі не вернула... Та вже сяк чи так, я б хотіла хоч знати, в якому вона там «состоянии или положений» (скоріш, що «в положений»...). Як буде час, напиши, будь ласка.

Лілі я тепера не пишу, хоч її одкриточки отримала, бо не знаю, чи в Києві вона тепер, чи вже, може, в Та-гачині. Коли б то там Михалеві не завадило в наших поліських сторонах — боюся я того клімату!

А що Оксана? Чи рішила, куди їй поступать? Дуже прикро, що такий їй знов перелом... Як її здоров’я? Не розберу якось, чи йде тепер, чи ні наука в Політехніці і як наші наймолодші ставляться до того.

Треба вже кінчати, а то я таки дряпаю погано, бо се ж тепер і писати стараюсь лежачи, нехай уже буде той «покой», що знов рекомендується мені від лікарів. Та от одвикла було за кілька літ і стратила техніку лежачого писання. Ну, все-таки се слабість ліпша, ніж була ота з ногою, бо хоч болить рідко і мало і спати ніколи не заважає.

Цілую міцно тебе і папу (він же, либонь, тепер у Києві) і всіх наших. Кльоня просить кланятись тобі і всій родині. Ще раз цілую.

Твоя Леся

133. ДО М. М. І Б. Д. ГРІНЧЕНКІВ

21 лютого 1908 р. Ялта 8. II 1908. Ялта

Дарсановская ул[ица], д [ ача ] Терещенко,

Вельмишановні Маріє Миколаївно і Борисе ДмитровичуІ

Щира дяка Вам від нас обох за надіслані книжки, се справді було нам великим дарунком! Та пробачте, що ні одно з нас досі не обізвалось навіть і з сеї нагоди.

Се тому, що Клим, поправившись трохи, вже почав піклуватись про заробітки і вкладає в се той засіб енергії, ще дуже невеличкий, який має, а я, на лихо собі, знов «почала спочатку» свою туберкульозну епопею, і моя енергія від сього не збільшується...

Ліля, певне, мала Вам розказати, що я тепер серйозно хвора і хотіла лізти під хірургічний ніж, та послухала

Ліліної поради і відклала трохи надалі цю справу до консультації з більшими медичними авторитетами, ніж ялтинські. Воно, справді, вирізати нирку недовго, та вже назад не пришиєш «в разі помилки», а такі «помилки» трапляються... Можливо й те, що мене вже і різати запізно, тоді прийдеться кудись в Каїр мандрувати або й далі... Найприкріша мені та перспектива, що коли б не прийшлося дожити віку на чужині, бо туберкульоз нирок найбільше вимагає дуже сухого і гарячого клімату, а де ж його взяти на Україні?

Ну, та, може, ще врятує «залізо» («медикаменти» щось не дуже помагають), а як ні, тоді вже подумаю про «вогонь». Поки що живу собі та літа жду. Настрій не з приємних, «работоспособность» мінімальна. Навіть листи не дуже добре писати, бо я вже була одвикла від лежачого писання, то тепер ніяк не наломлюся, а сидіти довго мені вадить, так само як і ходити. При тому всьому таки трохи пишу. Маємо одну напочату брошуру для «Просвіти» —-склавши докупи наші «сили», може, таки якось докінчимо хоч сю одну поки що. Тих речей, що я в Балаклаві кінчала, я таки й досі, сказати правду, не докінчила, бо мені після переїзду в Ялту було таки довший час дуже сутужно (либонь, клопоти з урядженням пошкодили),— отож я і до Вас не могла тоді сама написати, а тепер бувають часом довші просвітки, тоді пишу, що можу.

Живемо ми дуже одноманітно, як і всі в Ялті. Може, й добре, що Вам не прийшлось зазнати «добра» тутешнього, бо се «дай боже витримати!» Все ж не буду невдячною — Ялта вигоїла таки одного з нас: Клим, здається, солідно поправився, а може, й видужав, за се вже Кримові дякувати.

Ну, а таким, як я, либонь ніякий Крим не поможе: «не було змалку, не буде й до останку». Все-таки, певне, «два віка» проживу... Простіть за нудний лист і бувайте здорові, дужі та веселі. Коли обізветесь ще, будемо дуже раді.

Л. Косач-Кбітка.

З квітня 1908 р. Ялта 21/111 1908

Люба мамочко!

Вибач, що я тобі довго не відповідала, та я це саме що трохи знов вернулася до сили, а то якась така голова була запаморочена, що і думки її не слухали.