Читати книгу - "Республіка Шкід"

— Ну й ще раз дурень!

— А я так думаю — усе це для бузи зроблено, глузує хтось, от і все…

— Побачимо.

До п'ятниці Шкіда була в невіданні. У п'ятницю ввечері ще з сьомої години до Білого залу потяглися шкідці. Зал було напівосвітлено. Сцену закривала темна завіса, і за неї поки що нікого не пускали. Коли хтось хотів трохи відкрити завісу і заглянути вглиб, Пантелєєв, який був десь за лаштунками, одразу кричав сердитим голосом:

— Куди лізеш? Терпіння немає почекати, чи що? Киш!

Рівно о восьмій годині на авансцену за завісу вийшов Янкель.

— Товариші, — сказав він. — Прошу уваги. Зараз ви побачите фільму «Пупкіи у розбійників» — першу постановку об'єднаного тресту «Шкідкіно». Прохання додержувати тиші, бо Вікмиксора не поставлено до відома, а він, як ви знаєте, перебуває за двадцять ярдів звідси. Прошу піднятися на сцену, де тимчасово міститься наш кінотеатр.

Сказавши це, Янкель розкрив край завіси. Шкідці полізли на сцену. Там було зовсім темно. За кулісами чути було постукування молотка й лайка Пантелєєва.

— Що за буза? — прошепотів хтось. — Де ж тут кіптель?

Хтось висловив сумнів у реальності кіно, хтось заскиглив:

— Ну що ж, починайте!..

В цю мить на одній стіні сцени спалахнуло квадратне вічко розміром десь три на три дюйми. Шкідці радісно загомоніли.

— Диви-но! І справді… Засвітилося!

Кінематограф Пантелєєва і Янкеля відзначався своєрідною будовою. Екрана як такого не було. Через проекційне віконце проходила довга паперова стрічка з окремими «кадрами» — малюнками, яку освітлювала ззаду потужна електрична лампа. Дивитися доводилось, відходячи од вічка не далі як на три кроки…

Але шкідці не були вимогливі, а крім того, видовище, яке влаштували сламники, було тим конем, якому в зуби не дивляться. Тому шкідці зустріли стриманими, але одностайними оплесками перший титр:

Діждавшися, щоб усі прочитали цей напис, Пантелєєв пересмикнув стрічку далі. Наступний «кадр» зображав товсту фізіономію чоловіка, під якою красувалися вірші:

Найкращий у світі чоловік.

Смішний і кумедний — ось він, ось:

З брилем солом'яним на голові

Вилазить на сцену Пупкін Антось.

Далі було зображено Пупкіна, що сидів на садовій лаві і читав газету.

Раз улітку, десь надвечір,

Років п'ять тому назад,

Від нудьги взявши газету,

Наш Антось забрався в сад.

На Пупкіна, що захопився читанням, напали розбійники, які вилізли з кущів. Зв'язавши бідолаху вздовж і впоперек товстенним канатом, вони затягнули його в своє лігво і, кинувши в підвал, пішли. Пупкін з допомогою різних хитрощів, які часто практикуються в детективних фільмах, вибрався на волю і –

Знову Антон Мнтрофанович Пупкін,

Доки надувши, стиснувши губки,

Вільний, здоровий навіки-віків.

Як двадцять корів і п'ятнадцять биків.

Кінець

Демонстрація «фільми» тривала не більше як три хвилини, але шкідці були захоплені. Висловивши свої почуття оплесками, вони вже зібралися розходитись, коли «екран» знову спалахнув, повідомляючи, що «зараз піде видова з життя школи Достоєвського». «Видова» — це, виявилося, були вдало замальовані Янкелем сценки шкільного життя в різних його моментах — у класі, в їдальні, в спальні, за пилянням дров — і деякі типи халдеїв та шкідців.

Хлопці розходилися дуже задоволені сеансом.

— Оце я розумію, — казав Купець, — це тобі не Юнком!

Через два дні «Шкідкіно» поставило новий фільм — «Пупкін попадає в лавру», — в якому було дотепно показано пригоди Пупкіна серед злочинного світу Петрограда.

Програму міняли кожні два дні… Одного разу, коли режисер і сценарист перебували в «кінотеатрі», переглядаючи щойно виготовлений фільм «Антон Пупкін у преріях», Янкель сказав:

— А знаєш, ми могли б мати користь із свого кіно!

— Тобто як користь? — здивувався Пантелєєв.

— Та так… не вічно ж нам в «Шкідкіно» марудитись! Ідеал же наш Держкіно…

— Ну то й що ж?

— Давай влаштуємо платне кіно.

Пантелєєв задумався.

— Не підходить. Ще почнуть скиглити.

— Нічого. Дві копійки золотом призначимо — це недорого.

«Пупкін у преріях» йшов уже в умовах комерційною розрахунку. Платність помітно позначилася_ на відвідуванні. В перший день прийшло тільки десять чоловік, в другий іще менше — всього шість чи сім.

— Так, справді не підходить, — погодився Янкель. — Треба, знаєш, щось придумувати.

І сламники придумали.

Звичайно перед демонстрацією нового «фільму» давали анонси в афішах і плакатах, які розвішували по класах, а цього разу маленькі афішки роздавали на руки.

Уперше за довгий час Білий зал був переповнений. Явно непристойну стрічку шкідці дивилися смакуючи і ревучи.

На другий день після постановки «Дон-Жуана» в газеті «Юнком» з'явилася стаття:

ПРО ОДНУ КІНОФІЛЬМУ

Два товариші, колишні члени Юнкому і навіть його Центрального комітету, виключені за непідкорення дисципліні, тепер займаються справами, які не гідні навіть їх. Вони влаштували іграшковий кінематограф, у якому показують огидні картини, й притому за плату. Нео бачимо потреби говорити про розкладницький вплив цього «Шкідкіно» на вихованців молодших відділень, а просто заявляємо: адміністрація, прикрий лавочку.

Вікмиксор прочитав статтю, покликав до себе «кінематографістів» і сказав:

— Коли ще раз повториться така штука, вас обох буде переведено в лавру. А поки що маєте по п'ятому розряду на брата і — наліво кругом!..

ПАПЕРОВА ПАНАМА

Сара Соломонівна. — Папір і лимони. — По аркушику в фонд. — Закони Російської імперії. — Панама. — Караван невільників. — Червінці зроблено.

У Сари Соломонівни не рундук, а цілий кондитерський магазин. Цілий день Сара Соломонівна стоїть, обкладена банками з монпансьє, леденцями, пряниками й шоколадом…

— Мадам! — кричить Сара Соломонівна. — Мадамочко, ви не забули купити цукерок для вашого милого хлопчика?

Діло у Сари Соломонівни йде добре… Її брат Яша щодня привозить на маленькому візку повні байки солодощів, а ввечері везе їх майже порожні. Тому у Сари Соломонівни завжди задоволений вигляд. Цілий день, і зиму й літо, вона стоїть за своїм рундуком і кричить:

— Громадянине? Чому б вам не купити плитку шоколаду для вашої симпатичної дружини?

Пантелєєв і Янкель познайомилися з Сарою Соломонівною, купуючи у неї чвертку цукру-піску. Янкель раптом спитав:

— Ви що, рундук на ніч додому забираєте?

Сара Соломонівна інстинктивно здригнулася. Запитання видалося їй дивним — і навіть страшним.

«Це, певно, грабіжники, — подумала вона. — Чи не збираються вони пограбувати мій рундук?»

— Ні, — сказала вона. — Рундук я здаю на зберігання одному дуже чесному й сильному чоловікові… Він же його й везе на своєму власному візку.

— А скільки ви йому платите? — поцікавився Пантелєєв.

Сара Соломонівна зітхнула.

— Ой, не кажіть,