Читати книгу - "Сонячна машина"

природi? На це питання доктор Рудi не може вiдповiсти з точнiстю. Але вiн iз певнiстю може сказати, що тих запасiв його, якi вiн одкрив у горах на мiсцi землетрусу, вистачить на продукцiю апаратiв для всього населення Європи. Та тої кiлькостi, яку вiч привiз iз собою, може вистачити на всю Нiмеччину. Для одного скла треба крихiтну дозу гелiонiту. Його чулiсть i сила значно перевищують силу радiю.

— В такому разi. В такому разi свiт, мої панове, належить тепер Нiмеччинi! Рудi, ви — генiальна, ви — велика людина Нiмеччини!

Граф Адольф у невиданому нiколи в нього хвилюваннi простягає обидвi руки до доктора. Але велика людина б'є себе раптом рукою по чолi й з усiєї сили бiжить до столу. Вирвавши з нього шухляду, вiн гарячкове довбається в нiй i, нарештi, знайшовши, радiсно шкандибає назад. Руку вiн обережно тримає обiч себе, а в нiй держить щось, наче мишу за хвостик, тiльки блискуче, переливчасте. Вiн прямує просто на широкi, чекаючi, зеленi очi й простягує до них руку з блискучою мишею.

— Будь ласка: коронка Зiгфрiда!

I, сяючи голими, одвертими, спiваючими очима, подає її червонiй, зразу зблiдлiй, враженiй голiвцi.

— Боже! Коронка?! Звiдки вона у вас? Як ви знайшли її? Де?!

— Вона була весь час у мене.

I очi так само радiсно спiвають, голi, одвертi, наївнi очi.

— Як у вас?! Коли? Чого?!

— Я взяв її. Вона менi потрiбна була. Не вона, а брильянти. Я спочатку думав, що в скло мусить увiйти брильянт.

Одвертi, наївш, спiваючi очi раптом трохи змiшуються, вони бачать, як на обличчях умить з'являються зовсiм несподiванi тiнi жах, дивування, обурення, гнiв.

— Як?! Так це ви тодi взяли її?

— Я… Я прошу простити менi, але я думав… Вона цiлком цiла, я тiльки вжив один невеличкий камiнчик. Розумiється, це, може, негарно, що я… Але я де мiг купити брильянтiв. I я думав, коли я досягну своєї цiлi, то менi простять. Може, це злочинство, але. моя цiль…

Лице принцеси Елiзи всихає, твердiшає, овал стає костяний, очi звужуються, мружаться. Вона помалу повертається до старого графа й знизує плечима. В руцi її коронка Зiгфрiда, як миша, за хвiст пiднесена їй. Коронка Зiгфрiда!

В очах старого графа десь у спущених додолу колючих вiях просковзує ледве помiтний усмiх, а графиня боїться крикнути: значить, не Труда!!

Ганс Штор закам'янiло, оглушено, непорозумiло дивиться на сина прекрасними, мiнiстерськими очима. Йому була потрiбна коронка Зiгфрiда! Вiн через те вкрав коронку Зiгфрiда. Коронку Зiгфрiда!

Панi Штор обережно, тривожно й нiжно бере батька пiд руку, готова з усiєї сили спинити скажений вибух, який уже трiпотить у побiлiлих губах.

— Я дуже прошу простити менi, ваша свiтлосте. Але ви самi можете оцiнити, яка велика була моя цiль, i як можна за неї на всяку жертву, навiть своєю честю, пiти. Але я мав на увазi неодмiнно вернути вам коронку.

Граф Адольф швидко-швидко тре кiнчиками пальцiв чоло — вiн не може отямитись од цього несподiваного сюрпризу

— Стривайте, Рудi, як ви могли її взяти? Яким чином? Ви ж були тодi в горах Ви саме виїхали того дня

— Я вернувся по одну книжку Вона була в бiблiотецi. Я прийшов на терасу, в мене ж є ключi вiд тераси й бiблiотеки. Ну, побачив брильянти крiзь вiкно А менi їх тодi страшенно бракувало. Менi було трудно це зробити, але я мусив.

Ганс Штор шарпає свiй лiкоть iз рук панi Штор.

— Вiн мусив?!

Доктор Рудольф ясно дивиться в його бiк Розумiється, мусив. А то ж як же ж би вiн мiг узяти чужу рiч? Правда, один камiнчик вийнято, але тепер це не може мати нiякого значення, бо взагалi брильянти тепер утратять усяку вартiсть. Єдине хiба що, так сказати, з естетичного боку вони…

Принцеса Елiза зненацька рiзко повертається й пильно дивиться в лице доктора Рудольфа: нi крихти в ньому насмiшки, нi тiнi сорому, наївне здивування й благання. Бiльш нiчого.

— Ну, слава богу, що все ж таки знайшлася… — суворо, примирливо бубонить iззаду голос графа. — А цiль, справдi, така, що… Тiльки чому було не звернутися до нас. Брильянтiв можна й не на коронцi знайти.

Доктор Рудольф охоче повертається до свого заступника. Вiн не мiг бiльше звертатися до пана графа. I вiн знав, що… що це не так легко дати брильянтiв на непевний експеримент, на знищення. Так, вiн розумiє, що це велике злочинство, але… вiн же мiг не вертати коронки, вiн же мiг її пiдкинути, i нiхто нiколи не знав би, що вiн її взяв. Значить, вiн не хотiв Покрасти. Хiба нi?

В сивi очi не то мушка, не то посмiшка заплуталась, i великий палець старанно протирає їх, нахиливши голову.

Граф Адольф скоса поглядає на принцесу, що уважно дивиться у вiкно. За вiкном на листях кудлатих каштанiв червоним золотом залягло вечiрнє сонце.

— Дiйсно, ваша свiтлосте, хоча вчинок доктора не можна виправдати, але, з другого боку, коли, дiйсно, так би мовити, вiн зроблений не з злочинною метою… А, крiм того, результат такий великий… Я прохаю вибачення, ваша свiтлосте, але ге нiальне вiдкриття доктора таке велике, таке, я дозволив би собi сказати, епохальне, що ради нього…

Принцеса Елiза вмить озирається, дивиться на притихло-здиаоване, невинне лице пана доктора — i смiшливий усмiх мимоволi теплить її уста. I в той же мент лице пана доктора спалахує такою радiстю, що кiстяний овал м'якшає, зашарюється й стає нiжно-дитячий, невинно-рожевий, як тiльки но знесене яйце.

Тодi граф Адольф смiливо випростовується.

— Рудi! На колiна! Дякуйте!

Рудi, питаюче, охоче дивиться в зеленi, знову непримружеш очi: падати на колiна, чи не можна?

Не можна. До нього просто-так простягається вузька, рiвно-бiла з рожевими нiгтями ручка. А на самому кiнчику нижньої губи — невеличка зелена цяточка сонячного хлiба.

Доктор Рудольф побожно цiлує ручку, i йому здається, що вiд неї так само солодко й нiжно йде тонкий аромат, як од сонячного хлiба.

Коронка Зiгфрiда поштиво, але з нiяковiстю швиденько загортається в чистий папiр i доручається пiд охорону графа Адольфа. Променiв сонця в лабораторiї вже нема, тiльки на шибках i на стiнах густо малиновий рум'янець. Бджоли важко, кошлато вилiтають у вiкна й зникають десь за каштанами.

Увага всiх знову жадною бджолою всмоктується в чорний, малоподiбний до квiтки апарат. Знову мiстичнiсть, казковiсть його хвилює, пiднiмає, мокрить блиском очi.

Граф Адольф iз дiловим обнюхуючим захватом розглядає Сонячну машину.

— Рудi, дозвольте менi, дорогий, задати вам одне питання: ви кому-небудь говорили