Читати книгу - "Кобзар"

Та жвавим, на лихо лихим, До того люд домуштрували, Що сам фельдфебель дивувались І маршировкою, і всім, І «благосклонні пребивали Всегда к єфрейторам своїм». А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби, Підніжки царськії, лакеї Капрала п'яного! Не вам, Не вам, в мережаній лівреї Донощики і фарисеї, За правду пресвятую стать І за свободу. Розпинать, А не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш? Коли Ми діждемося Вашінгтона З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись! Не сотні вас, а міліони Полян, дулебів і древлян Гаврилич гнув во время оно; А вас, моїх святих киян, І ваших чепурних киянок Оддав своїм прафосам п'яним У наймички сатрап-капрал. Вам і байдуже. А меж вами Найшовсь-таки якийсь проява, Якийсь дурний оригінал, Що в морду затопив капрала, Та ще й у церкві, і пропало, Як на собаці. ‹Тоді, дурні, і вам було б На його вийти з рогачами, А ви злякалися…›* ‹#note4› Так-то так! Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів, Що царство все оголосив: Сатрапа в морду затопив. А ви, юродиві, тим часом, Поки нездужає капрал, Ви огласили юродивим Святого лицаря! а бивий Фельдфебель ваш, Сарданапал, Послав на каторгу святого; А до побитого старого Сатрапа «навсегда оставсь Преблагосклонним». Більш нічого Не викроїлось, і драму Глухими, темними задами На смітник винесли, а я… О зоре ясная моя! Ведеш мене з тюрми, з неволі Якраз на смітничок Миколи, І світиш, і гориш над ним Огнем невидимим, святим, Животворящим, а із гною Встають стовпом передо мною Його безбожнії діла… Безбожний царю! творче зла! Правди гонителю жестокий! Чого накоїв на землі! А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, Як сотнями в кайданах гнали В Сибір невольників святих, Як мордували, розпинали І вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них І не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко! Ти спиш в кіоті, а царі… Та цур їм, тим царям поганим! Нехай верзуться їм кайдани, А я полину на Сибір, Аж за Байкал; загляну в гори, В вертепи темнії і в нори Без дна глибокії, і вас, Споборники святої волі, Із тьми, із смрада і з неволі Царям і людям на показ На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах…

[Грудень 1857, Нижній Новгород]

____________________

* Ці рядки закреслені автором в рукописі.

Доля

Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку. «Учися, серденько, колись З нас будуть люде»,- ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава - заповідь моя.

[9 лютого 1858, Нижній Новгород]

Муза

А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая! Мене ти в пелену взяла І геть у поле однесла. І на могилі серед поля, Як тую волю на роздоллі, Туманом сивим сповила. І колихала, і співала, І чари діяла… І я… О чарівниченько моя! Мені ти всюди помагала, Мене ти всюди доглядала. В степу, безлюдному степу, В далекій неволі, Ти сіяла, пишалася, Як квіточка в полі! Із казарми нечистої Чистою, святою Пташечкою вилетіла І понадо мною Полинула, заспівала Ти, золотокрила… Мов живущою водою Душу окропила. І я живу, і надо мною З своєю божою красою Гориш ти, зоренько моя, Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю. А як умру, моя святая! Моя ти мамо! положи Свого ти сина в домовину І хоть єдиную сльозину В очах безсмертних покажи.

[9 лютого 1858, Нижній Новгород]

Слава

А ти, задрипанко, шинкарко, Перекупко п'яна! Де ти в ката забарилась З своїми лучами? У Версалі над злодієм Набор розпустила? Чи з ким іншим мизкаєшся З нудьги та з похмілля. Горнись лишень ти до мене, Та витнемо з лиха; Гарнесенько обіймемось Та любо, та тихо Пожартуєм, чмокнемося Та й поберемося, Моя крале мальована. Бо я таки й досі За тобою чимчикую: Ти хоча й пишалась І з п'яними кесарями По шинках хилялась, А надто з тим Миколою У Севастополі, - Та мені про те байдуже; Мені, моя доле, Дай на себе подивитись, Дай і пригорнутись, Під крилом твоїм любенько В холодку заснути.

[9 лютого 1858,] Нижній Новгород

Сон

Марку Вовчку

На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться ій той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою-таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. І усміхнулася небога, Проснулася - нема нічого… На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до л а н о в о г о, Ще копу дожинать пішла.

[13 липня 1858, С.-Петербург]

***

Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі - Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого.

1858, 22 ноября, [С.-Петербург]

Подражаніє 11 псалму

Мій боже милий, як то мало Святих людей на світі стало. Один на другого кують Кайдани в серці. А словами, Медоточивими устами Цілуються і часу ждуть, Чи швидко брата в домовині З гостей на цвинтар понесуть? А ти, о господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий, Мовлявший: «Ми не суєта! І возвеличимо на диво І розум