Читати книгу - "Нарис загальної історії"

можна аналізувати тільки на основі достеменних документальних даних, торкається матеріального розмежування політій. Це — повільний, складний і мало досліджений процес. Його вивчення слід було б вести, виходячи з гіпотези, що політична карта в тому вигляді, в якому вона постає наприкінці феодальної доби, після Столітньої війни, визначена географічними вказівками, накопиченим спадком, різноманітними стратегіями, війнами, непередбаченими випадками тощо. Внесок феодальної доби спирається на давні та подекуди дуже давні дані. її власним вкладом може бути просіювання та добір кадрів, якнайкраще підходять одиницям, що їх затримало решето. Розвал центральної влади та підйом квазіполітійних одиниць, якими є сеньйорії, мали завершитися позначенням тих цеглин європейського дому, якими стали «краї», ті маленькі області, згруповані в радіусі близько двадцяти п’яти кілометрів. Ці цеглини-краї можна вкладати за різними схемами, причому такі схеми не довільні, а враховують усю історичну спадщину. Виходячи з цього, можна висунути гіпотезу, доки не буде документальних підтверджень, що феодалізм, стираючи або накреслюючи пунктиром усі наявні будівельні креслення, зобов’язав до загального перегляду всіх отриманих варіантів, організував між ними загальну й відкриту конкуренцію та привів до обрання найменш довільного варіанта, того, який би найкраще відповідав географічним ознакам і найвирішальнішій історичній спадщині.

Верденський договір 843 р. можна розглядати як старт процесу, немовби троє синів Людовіка Благочестивого запропонували в загальних рисах кінцевий результат і поклали на добу феодалізму завдання перевірити його слушність і підправити його деталі. Адже якщо взяти правильну перспективу, яку можна застосовувати до максимального культурного ареалу, принаймні в розрізі п’яти тисяч років, і якщо припустити, що цей ареал слід розподілити на політії, здатні врівноважувати одна одну, то ми, звичайно, отримаємо не ту детальну політичну мапу Європи, яку ми знаємо, а визначення багатьох субкомплексів, що можуть утворювати з себе політії: італійський «чобіток», Іберійській півострів, Британські острови, Скандинавія, Рейнський басейн, альпійська зона, Північноєвропейська рівнина тощо. У такому контексті запитання стає точнішим, а відповіді суттєвішими: які чинники та які обставини сприяли або завадили тому, аби різні субкомплекси утворили нинішні політії? Цей шлях одразу приведе до виявлення основної вади сучасної європейської схеми: відсутність німецької політії, утвореної в самому центрі геополітичної ваги Європи.

Витоки сеньйорій не мають нічого таємничого. Ми вже визначили великі помістя чи володіння аристократів як економічні одиниці, де працювали раби чи орендарі на всіх етапах розбудови європейської історії, починаючи від індоєвропейців середньої бронзової доби. Пізніше вілли епохи Ме-ровінгів і Каролінгів стають прямими спадкоємцями римських латифундій у тому вигляді, в якому вони визначалися з ІІІ ст., і адаптуються до нових політичних, фіскальних, економічних і, можливо, демографічних умов. Як квазіполітійні одиниці, сеньйорії є прямими продуктами розвалу державних структур Каролінгів. Оборона, правосуддя, процвітання забезпечуються в дуже вузьких межах можливого, в найґрунтовніших границях — помістях, які перетворюються на сеньйорії. Ця система набуває загального поширення через перетворення на сеньйорії всього, що має якусь сталість, і може слугувати місцевою точкою єднання: єпархія, монастир, давній адміністративний округ або просто місцевий можновладець чи авторитетна особа. Сеньйорія як явище зовсім не притаманне європейському феодалізмові. Воно завжди супроводжує розпад центральної влади. Проблема полягає не в політизації периферії через утворення сеньйорій, а в падінні центру. Щодо імперії Каролінгів, причинами розпаду стали нестача людських і економічних ресурсів у період нападів сарацинів, норманів і угорців. Слабкість ресурсів перевищує за вагою напади, адже сильніша Європа могла б стримувати і припинити напади. Оттонові довелося мобілізувати майже всі наявні феодальні сили, щоб вибити сарацинів з їхньої фортеці в Ля Гард-Френе!

Витоки васалітету відомі. Особисті узи між чоловіками — це кельтська інституція, взята Цезарем, германська, описана Тацитом, і, дуже вірогідно, індоєвропейська. Цими узами зв’язуються воєначальник або ватажок розбійницького набігу та його соратники чи спільники, які всі є аристократами, що відрізняє їх від уз клієнтарності, якими можуть зв’язуватися аристократ і пересічний люд. Каролінги свідомо й систематично використовували цю інституцію як фіктивний замінник для імперського владного апарату. Не маючи змоги наймати й утримувати адміністративну, військову, фіскальну, ідеологічну бюрократію та здійснювати за її допомогою контроль, а згодом і ліквідацію аристократів, імперська влада змушена була перетворювати їх на вірних собі людей, винагороджуючи їх політичними посадами та ленними дару-ваннями. Цей підхід був безнадійний і підкреслює, якщо в цьому є потреба, несвоєчасність такої спроби. Падіння імперії та поглиблення її розпаду приводять до перемоги відцентрові сили й стихійно делегують королівські прерогативи дедалі нижче, у подрібнену структуру, аж до рівня місцевої сеньйорії та найменшого васала. Результатом стає поширений на загал стан небезпеки. Щоб знайти хоч трішки безпеки, потрібно згрупувати найслабших навколо сильніших і утворювати стихійні коаліції. Такі квазіполітійні коаліції завжди супроводжують фази розпаду імперій. Оригінальність Європи — і Японії — полягає в тому, що узи клієнтарності замінили договори, які об’єднують рівних за суттю та нерівних за силою. У цьому процесі немає нічого наперед замисленого, і вислів «феодальний лад» дуже мало відповідає йому. Перед історичними дієвцями поставала велика проблема: падіння імперії та напади з усіх боків. Вони знайшли елегантний і ефективний вихід, зібравши докупи елементи своєї культурної спадщини та пристосувавши їх до нових умов. При цьому, самі не знаючи й навмисно не бажаючи того, вони винайшли небачену будову сегментарного типу, таку як плем’я та касти, оскільки вона базується на гнучкому й змінному поєднанні самодостатніх низових одиниць, у цьому випадку сеньйорій-помість.

Зазначена будова вимальовується і встановлюється в IX ст., тріумфує в X ст. і зазнає глибоких перетворень у ХІ-ХІІІ ст., вийшовши у новий світ у ХІV-ХV ст. Динаміку та її напрям диктують дві визначні зміни, одна з яких веде від феодального роздрібнення до реставрації монархії, а друга — від феодальної багатополярності до сучасної олігополяр-ності.

На відміну від режиму каст, який забезпечує соціальну солідарність у повній незалежності від політичних структур, а отже — тисячолітню стабільність, феодалізм нестійкий за своєю внутрішньою природою та нестримно веде до чогось іншого. Причина цього лежить на поверхні. Примножуючи кількість квазіполітій, феодалізм започатковує транс-політійну гру з дуже численними дієвцями. Багатополярна гра не знає правил або ж неспроможна забезпечити їхнє дотримання, як про це свідчать неодноразові спроби встановити «Божий мир», до яких вдавалася церква. Війна через це стає перманентною і вічною, навіть попри те, що вирішальні битви трапляються рідко й вони не аж такі кровопролитні. У перманентній війні весь час визначаються переможці й переможені. Проте деякі позиції бувають майже неприступними