Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пригадую, вчора вже показував вам своє посвідчення, — так само сухо відповів Хтось і поліз до нагрудної кишені піджака. Як і напередодні, розгледіти, що там значилось, я не встигла.
Цікаво, чому він ходить у цивільному? Грошей бракує, аби придбати однострій? Хлопці біля під'їзду з майже ніжними батьківськими посмішками дивилися кудись у бік дитячого майданчика, вдавали, що події в під'їзді їх не стосуються. Здається, ці двоє справді були ментами.
«Цікаво, якщо він мене вдарить, вони втрутяться? — напружено металась я в пошуках виходу. Можна було спробувати покликати на допомогу… — Ні. Схоже, ці двоє цілком запродали свої погони Комусь. А сусіди не протистоятимуть міліції. Що ж робити?»
Я спробувала опанувати себе. Зрештою, поява Когось обіцяла мені скору зустріч із Робіним. Потрібно було скоритися волі викрадачів.
— Давайте припинимо цей спектакль, — якомога спокійніше мовила я. — Ви чудово розумієте, що паспорта при собі я не маю. Покажіть закон, який зобов'язує громадян носити з собою документи?
— Шкода, але я мушу затримати вас до з'ясування особи. Пройдімо до авто.
І тут я все зрозуміла. Хтось не везтиме мене до Робіна. Навіщо? У шефа (чи компаньйона? Чи підлеглого?) й без того безліч справ. Мене просто посадять за ґрати. З'ясовувати особу вони можуть хоч три доби, а по тому моя присутність уже нікому не зашкодить.
«Цікаво, чи знає про ці плани Вадим? — кидалися в моїй голові уривки марних думок. — Чим я завадила Комусь цього разу? Валіза вже в нього. Може, хтось із хлопців проговорився?»
Цієї миті двері ліфта почали відчинятися. Час ніби сповільнився. Я вскочила до кабіни й натисла кнопку верхнього поверху. Хтось не сподівався від мене такого нахабства, тому на мить завмер зі здивовано піднятими бровами. Наші погляди зустрілися. Наступної секунди я щосили вдарила шпилькою по черевику, вставленому в щілину дверей ліфта, готових зачинитися. Хтось рефлекторно забрав ногу, й кабіна з надривним рипінням понесла мене нагору. Почути, чи встигає за ліфтом Хтось (а я була впевнена, що він кинеться за мною), не вдавалось. Бурчання ліфта відрізало мене від усіх інших звуків. Дверцята кабіни розчинилися на дев'ятому. Важкі кроки переслідувача лунали десь на відстані половини сходового маршу від верхнього майданчика.
«Оце швидкість! — позаздрила я, натискаючи кнопку третього поверху. — Нехай побігає — захекається. Головне — першого ненароком не натисни, бо потрапиш у лапи до тих, що біля дверей». Подальші дії доводилося винаходити в цілком екстреному режимі, бо Хтось міг нарешті зметикувати, що час уже гукнути помічників. Утрьох вони легко спіймали б мене. На третьому я почула, що Хтось важко дихає десь у районі другого, і знову поїхала на дев'ятий. Звідти на другий, а далі зважилася на свій рідний шостий. Дивно, що Хтось відразу не залишив засідки біля дверей квартири. Так швидко та тихо я не відмикала свого замка ще жодного разу. Хтось був значно нижче. Він зупинився, дослухаючись до хряпання дверей.
«Ну і що далі? — подумки закричала я на себе. — Він же легко проникає до тебе в помешкання, ти що, забула?»
З натугою змусила я своє тремтяче тіло відліпитися від вхідних дверей (у паніці воно стало абсолютно некерованим і вважало, що впираючись спиною в двері, а ногами в підлогу, зможе перешкодити проникненню злочинця в дім) і кинулася до балкона. Слабка подоба розумної думки вдарила по мізках, і я швидко влетіла до сусідьої кімнати.
Зі сходового майданчика почувся дзвінок. Дивно, але дзвонили до сусідів. «Може, запрошують свідків для підтвердження мого опору представникам влади? Чи підкинуть зараз що-небудь, а свідкам вилучення продемонструють», — недоречно пригадалися зловісні фільми про методи рідної міліції.
«Господи, тільки не зараз! — благала я. — Не дозволяй їм зараз зупинити мене. Робін уже на гачку. Він майже в мене в руках! Не можна ламати всі плани через безглузду примху Когось. Нехай він тимчасово випарується. Ось поговорю з Робіним, а далі й із Кимось стосунки з'ясую. На двох разом мене не вистачить… Нехай дотримуються черги!»
Схоже, мої прохання було почуто. Хтось так і не дочекався відповіді одних сусідів і заходився дзвонити до інших. Глухувата, але дуже відповідальна та допитлива сусідка з квартири навпроти напевно мала виявитися вдома та зажадати докладних пояснень. Це давало мені кілька хвилин фори.
На дні одного з пуфиків, що відкривалися, лежала потерта Жорикова валіза, натоптана старими бобінами, переважно без стрічок. Вперше в житті я зраділа, що Георгій відмовлявся викидати весь цей мотлох. Валіза була хоч і чорного кольору, зате якістю (м'яка рифлена шкіра) та розміром нагадувала заповітну жовтогарячу. Я ретельно обмотала валізу темно-синьою шторою, котра сто літ зберігалася в надрах того самого пуфика, автоматично прихопила наручники, знайдені тут-таки, — сувенір з колишньої роботи Георгія, — запхала їх у свою сумочку і вискочила на балкон. Валіза виявилася важкою, але якось тягти її я змогла б.
«Не факт, що Артем не заодно з Кимось! Ти про це не забула?» — послужливо підказав хтось в'їдливий з глибин підсвідомості, коли я відчиняла вікно та щосили шкрябала шваброю по балконному склу сусіда.
«Головне — вчасно згадати! — огризнулась я сама до себе й привітно помахала вільною від швабри рукою Артемові, який здивовано звис через поруччя.
— Ти готовий?
— Не зовсім ще. А що, типу, таке?
— Біля під'їзду менти, — радіючи, що мені є з ким поділитися, сповістила я. — Намагались мене затримати… Гадаю, зараз двері ламатимуть.
Артем сполотнів.
— Мені треба півхвилини, — вичавив він нарешті. — Коли почнуть ломитися — клич.
Артем зник, а я схвильовано наслухала, що діється на сходах, та нервово крутила в руках стільниковий.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бунт моїх колишніх», після закриття браузера.