Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Усі вартові невпевнено перезирнулися. Перш ніж вони змогли вирішити, що зі мною робити, я прошепотіла: «Аламак, аламак», — і просто пройшла крізь замкнені двері між ними.

Вони не були шляхтичами, тож, гадаю, не були схильні встрявати в суперечку з відьмою. Принаймні вони за мною не погнались. Я дерлася й дерлася вузькими закрученими сходами, доки не вийшла на майданчик, на якому на мене роззявило рота калатайло з голодним бісом. Коли я взялася за круглу ручку, мені здалося, ніби мені ретельно облизує руку лев, який роздумує, чи доброю я буду на смак. Тримаючи її якомога обережніше, я постукала у двері.

У мене був цілий список аргументів для Верби, і вони були підкріплені непохитною рішучістю. Я була готова за потреби пропхатися повз неї; як я припускала, вона була надто вишуканою дамою, щоб опуститися до змагання зі мною. Та вона зовсім не підійшла до дверей, а притиснувши до них вухо, я ледь розчула крики всередині. Стривожена, я відступилася й спробувала подумати: чи зможуть вартові, якщо їх гукнути, вибити двері? Я так не думала. Двері були виготовлені із заліза та склепані залізом, і ніде не було видно навіть замкової шпаринки.

Я подивилася на біса, який зло зиркнув у відповідь. Його порожня паща паленіла голодом. Але що, як я її заповню? Я вимовила просте заклинання, викликавши лише трішки світла; біс негайно почав усмоктувати чари, але я й далі живила заклинання силою, доки в мене в руці нарешті не запалав невеличкий вогник, непевний, як від свічки. Бісів голод дуже сильно тягнув, пожираючи майже всі чари, які я могла віддати, проте мені вдалося відвернути вузенький срібний потічок; я дала йому зібратись у крихітний ставочок усередині себе, а тоді видушила із себе: «Аламак», — і пройшла крізь двері одним відчайдушним стрибком. Для цього знадобилися всі сили, які я ще мала; я викотилася на підлогу кімнати з іншого боку та розпласталася на спині, спустошена.

Підлогою до мене побігли кроки, і біля мене опинилася Кася.

— Нєшко, ти як?

Крики долинали із сусідньої кімнати: Марек стояв, стиснувши кулаки, посеред неї та ревів на Вербу, яка стояла, не гнучись, мов шомпол, і побілівши від гніву. Жоден із них не звертав особливої уваги на те, що я ввалилася крізь двері; вони були надто зайняті тим, що лютували одне на одного.

— Поглянь на неї! — викинув руку в бік королеви Марек. Вона й досі сиділа біля того ж вікна, що й раніше, байдужа і нерухома. Якщо вона й почула крики, то навіть не здригнулася. — Три дні без жодного слова з її вуст, і ти ще називаєш себе цілителькою? Нащо ти потрібна?

— Вочевидь, ні на що, — крижаним голосом відповіла Верба. — Я лише зробила все, що можна було зробити, так, як це можна було зробити найкраще, — тоді вона нарешті звернула на мене увагу — повернулася й глянула на мене згори вниз. — Як я розумію, це — чудотвориця королівства. Можливо, ти зумієш достатньо довго не тягти її до себе в ліжко, щоб зробити краще. А поки що займайся нею сам. Я не збираюся стояти тут, щоб на мене репетували за мої зусилля.

Верба пройшла повз мене, смикнувши спідниці на один бік, щоб вони навіть не торкалися моїх, ніби не хотіла забруднитися. Вона махнула рукою, і засув піднявся сам собою. Вона вибігла геть, і важкі залізні двері з брязкотом зачинилися за нею, скрегочучи по каменю, наче лезо сокири.

Марек кинувся на мене, досі до кінця не давши виходу своїй злості.

— А ти! Ти маєш бути найпершим свідком, і ти вештаєшся замком у вигляді кухонної задрипанки. Гадаєш, хтось повірить хоч слову з твоїх вуст? Я вже три дні як заніс тебе до списку…

— Ви мене занесли! — обурено вимовила я та сяк-так зіп’ялася на ноги, спершись на Касину руку.

— …і ти зробила лише одне — переконала весь двір у тому, що ти — нікчемна селючка! А тепер це? Де Соля? Він мав показувати тобі, як іти далі.

— Я не хочу йти далі, — сказала я. — Мені байдуже, що хтось із цих людей про мене думає. Їхня думка не має значення!

— Та ні, має! — він схопив мене за руку й висмикнув із Касиних рук. Я, спотикаючись, пішла за ним, намагаючись при цьому зібрати заклинання, яким можна було б його відкинути, але він притягнув мене до підвіконня й показав униз, на замковий двір. Я зупинилась і спантеличено опустила очі. Нібито не відбувалося нічого підозрілого. Посол із червоним поясом просто заходив у будівлю разом із кронпринцом Зиґмундом.

— Отой чоловік з моїм братом — посланник із Мондрії, — сказав Марек тихо і грубо. — Там минулої зими помер принц-консорт; княгиня вийде з жалоби за шість місяців. Тепер розумієш?

— Ні, — зізналась я, збита з пантелику.

— Вона хоче бути королевою Польні! — закричав Марек.

— Та ж королева не мертва, — сказала Кася, і тоді до нас дійшло.

Я витріщилася на Марека, захолонувши та жахнувшись.

— Але ж король… — бовкнула я. — Він кохав… — я зупинилася.

— Він відкладає суд, аби вигадати час, розумієте? — відповів Марек. — Щойно спогади про порятунок зблякнуть, він відверне увагу шляхти, а тоді зможе тихо її стратити. Тепер ти маєш мені допомогти — чи ти хочеш і далі тинятися замком, доки не полетить сніг і її не спалять — як і твою любу подружку тут, — щойно стане надто холодно, щоб хтось вийшов на це подивитись?

Я міцно схопила жорстку Касину руку, неначе могла захистити її у такий спосіб. Це не вкладалося в голові, бо видавалося надто жорстоким і безглуздим: ми могли відвоювати свободу королеви Ганни, вивести її з Пущі лише заради того, щоб король зміг відтяти їй голову та одружитися з іншою. Просто щоб долучити якесь князівство до мапи Польні, ще один коштовний камінь до своєї корони.

— Але ж він кохав її, — сказала я знову, мимохіть протестуючи — гадаю, безглуздо. Все ж таки ця історія, історія про втрачену кохану королеву, здавалася мені логічнішою, ніж та, яку Марек мені розповідав.

— А ти гадаєш, він би простив через це, що його пошили в дурні? — відповів Марек. — Його красуня дружина, що втекла від нього з росьїнським хлопчиськом, який співав їй у садку чарівних пісень. Саме так про неї говорили, доки я не виріс достатньо, щоб убивати людей за ці слова. Коли я був хлопчиком, мені казали навіть не згадувати при ньому її ім’я.

Він пильно дивився згори вниз на королеву Ганну в кріслі, де вона сиділа, порожня, наче папір без літер.