Читати книгу - "Тихий Дін"

Тарантас швиденько курив вулицею. За двором Мелехова Пантелея, притулившись до гарманного тина, чекала їх за-тушкана в хустку маленька жінка. Сіре обличчя її витерлося від сліз, мов та давня стерта монета, і жовтіло воно неясне й жалісне в ковдобинах порожніх, налитих слізьми очей.

Тарантас прокурив мимо, і жінка, стискаючи на грудях руки, кинулась слідом.

— Осю... Йосипе Давидовичу. Ох, як же?..

Штокман хотів помахати їй рукою, але рябий стійковий, підскочивши, склещив на його руці брудні пальці, здичавілим хрипким голосом крикнув:

— Сиди... Зарубаю...

Вперше за своє просте життя бачив він людину, що проти самого царя йшла. 2

незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів примостами, помічник ешельонного скомандував сідлати й повів понад триста козаків до ветеринарного шпиталю. Довга процедура з оглядом коней. Поділ на сотні. Вахмістри й урядники, що сновигали навколо. До першої сотні відібрали ясногнідих коней; до другої сірих та буланих, до третьої— темногнідих; Григорія відбили до четвертої, де підбирали коні золотистої масти й просто гнідої; до п'ятої — яснорудої і до шостої—вороної. Вахмістри розбили козаків на чоти і повели до сотень, розкиданих по маєтках і містечках.

Бравий витрішкуватий вахмістр Каргін з нашивками за по-верхстрокову службу, проїжджаючи проз Григорія, спитав:

— Якої станиці?

— Вешенської.

— Куций ?х)

Григорій під стриманий сміх козаків чужо станичників мовчки проковтнув образу:

Дорога вивела на шосе. Донські коні, що вперше побачили шосейний шлях, ступили на нього, постригуючи вухами і хроплячи, мов на річку, затягнуту льодом, потім призвичаїлись і пішли, сухо клацаючи свіжими непритер-тими підковами. Покраяна лезами чахлих лісків, лежала чужа, польська земля. Парився похмурий теплий день, і сонце, теж ніби не донське, бродило десь за серпанковою завісою суцільних хмар.

Маєток Радзивілово лежав за чотири верстви від полустанку. Козаків о півпуті випередили швиденько проклусу-вавши, ешельони з ординарцем. До маєтку доїхали за півгодини.

— Це що за хутір? — спитав у вахмістра козачок Митя-кинської станиці, показуючи на купу оголених маківок садка.

— Хутір? Ти про хутори забувай, стригун Митякинський. Це тобі не Область Війська Донського.

— А що це, дядьку?

— Який я тобі дядько? Ач, знайшовся небіж. Це, брат ти мій, — маєток княгині Урусової. Тут саме наша четверта сотня міститься.

Сумуючи й вигладжуючи кінську шию, Григорій давив ногами стремена, дивився на акуратний двоповерховий будинок, на дерев'яну огорожу, на дивного вигляду будівлі серед двору. .їхали проз сад і голі дерева однаковою мовою шеиталися з вітром, так само, як і там, на покинутій далекій Донщині. 3

Нудне, запаморочене показало життя свій зворотний бік. Молоді козаки, відірвані від роботи, нудились перший час, спочиваючи душею на розмовах, що перепадали вільної години. Сотня мешкала у великих, критих черепицею флігелях; спали на нарах, розкинутих понад вікнами. Григо-' рієві випало місце над крайнім вікном. Ночами далеким пастушачим ріжком брунджав, відліпившись від рами папір, що затуляб шпарину і Григорій, прислухаючись у багатоголосому хропінні до його дзвону, почував, як сходить весь кам'яною горючою тугою. Вібруючи, тонке брунчання кліщами хватало десь під серцем; під таку хвилю безмежно хотілось йому встати, пройти в стайню, засідлати гнідого, і гнати його, кидаючи кінне мило на глуху землю, аж до самісінького дому.

О п'ятій годині побудка порати коні. За куценькі' півгодини, поки годували коні на конов'язях вівсом, перекидались короткими фразами.

— Погано тут, хлопці!

— Не сила!

— А вахмістр — от сука! Копита коневі промивати примушує.

— Тецер вдома млинці наминають, масляна...

— Дівку б зараз полапати, ех!

— Я, братіки, нині уві сні бачив, ніби косимо ми з батьком сіно в лузі, а народу кругом висипало, мов ромен за током, — казав, сяючи ласкавими телячими очима, смирний Прохір З ков: — косимо, ми ото, трава так і лягає... Аж дух мені‘грає!..

— Жінка тепер скаже: "Що ото мій Миколка зараз поробляє ?"

— Ого-го-го!! Вона, брат, либонь із свекром в— голопу-пика грає.

— Ну, ти вже...

— Та зроду-звіку не стерпить баба, щоб без чоловіка на стороні не сьорбнути.

— За чим ви побиваєтесь? Либонь не глечик з молоком, приїдемо зі служби — й нам дістанеться.

На всю' сотню веселун і соромітник, безсовісний і зухва-листий Єгор Жарков, втручався в розмову, підморгуючи і негарно посміхаючись.

Річ відома: твій батько невістку не пропустить. Жеребець добрий. Отакечки й було раз, — грав, він очима;, оглядаючи слухачів. — Занадився один такий хрін до невістки, спокою не дає. А чоловік заважає. Так що він вигадав? Вночі вийшов надвір і відчинив навмисне ворота, худоба вся й ходить по дворі. Він і каже синові: "Ти, такий-сякий, чого ж так двері причиняв? Диви: худоба вся вийшла, піди зажени". Він думав, значить, син вийде, а він тим часом до невістки підсипеться. А син залінився. "Піди, каже жінці, зажени". Ця й пішла: от він лежить,