Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хіба наш Кеп не сказав вам? За двадцять хвилин необхідно залишити танкер, побий мене грім!
— Але чому?
І знову мені привиділись вогонь і дим.
— Кеп чекає нас рівно о дев’ятнадцятій. Ходімо швидше до вашої каюти!
— Але в такому разі ми заглянемо до неї згодом, після побачення з Кепом.
Його зіниці заметушилися, мов дві блискучі дробинки.
— Гаразд, давайте ваш чемоданчик, я закину його в каюту.
Він вихопив у мене чемоданчик, злетів по трапу. Повернувся за дві хвилини.
— Ходімо мерщій. Кеп уже нервує, хай йому чорт!
Я почув те, що він промовив подумки:
“Вибух через п’ятнадцять хвилин”.
— Який вибух?
Він аж присів з несподіванки:
— Хіба я казав про вибух, стонадцять чортів?!
Його зіниці-намистинки забігали ще швидше. А я знову побачив огонь і дим.
— Авжеж.
— Вибух… (я відчував його напруження). Вибух обурення. Адже Кеп нервується, хай йому чорт!
Вперше за час нашого знайомства я бачив його таким збентеженим.
Ми зійшли на пірс. З верхньої палуби нам помахав рукою капітан. Від Коротуна мені передалося почуття тривоги. Я мимоволі прискорив ходу.
За рогом найближчої вулиці на нас чекав автомобіль, його двигун працював. За кермом сидів Нік, на задньому сидінні — Кеп. Побачивши нас, Нік опустив руку на важіль передач. Коротун, відчинивши переді мною дверцята, доповів:
— Усе гаразд, Кеп!
Його кругле обличчя було незвично заклопотаним. Він до чогось прислухався.
Ми від’їхали за кілька кварталів, коли за нами спалахнуло небо. Почувся глухий вибух. Цього разу все відбувалося не в моїй уяві, а в реальному світі. Кеп озирнувся, поблажливо поклав руку мені на плече:
— Ви молодець, док.
Я скинув його руку:
— Не розумію…
— Зараз зрозумієте.
Нік зробив крутий віраж і через вузький звивистий провулок виїхав на невелику площу. Внизу відкривалась панорама порту. Там, де недавно стояв “Сан Пауло”, здіймався вогненно-чорний фонтан. Густим димом затягло ліву частину порту, їдучий запах відчувався і тут, де ми були. Тривожно вили сирени. Судна поспішали відійти від небезпечного місця, якийсь буксир зіткнувся з військовим катером.
Годі було й думати відбуксирувати охоплений полум’ям супертанкер від пристані. Машини з пожежниками і солдатами мчали до порту, але навряд чи вони могли чимось зарадити.
— Ми розрахувалися сповна, — крізь зуби процідив Кеп. На його щоці сіпався якийсь мускул.
Коротун зареготав, підводячи очі. Він став схожим на п’яного і крізь вибухи сміху, стримати який уже йому було несила, вигукував:
— Маленька міна в чемоданчику, хай йому чорт! Маленька міна — і ве-е-лика пре-е-евелика пожежа! Спасибі, док, благодійнику ви наш!
Я вже почав розуміти причину того, що сталося, і свою роль у цьому.
— Міна була в моєму чемоданчику?
Мовчання Кепа підтвердило мою підозру.
— Але ж ви казали про нафту, яка так необхідна. Ви ж шукали її, щоб принести користь людям. А тепер самі підпалили? — Це було настільки ірраціонально, що логічні системи мозку відмовлялись працювати.
— Це не та нафта, хай йому чорт, це погана нафта! — стогнав від істеричного реготу Коротун.
— Замовкни! — гримнув Кеп, і він осікся, затис рот рукою, давився беззвучним сміхом.
— Док, пам’ятаєте пожежу в джунглях? — спитав Кеп.
— Пам’ятаю…
Мій бідолашний мозок усе ще відмовлявся вірити в реальність подій. Абсурдність перевищувала допустимий коефіцієнт. Мої страждання посилювалися спогадами про високочолого капітана супертанкера. Я обіцяв його вилікувати. Тепер він позбувся всіх своїх хвороб.
— Вий мене втягли в це… — я не знаходив потрібного слова.
— Іншого виходу не було. Це так само точно, як і те, що тепер у вас, док, нема шляху назад. Ми всі пов’язані одним мотузочком.
— Поясніть.
— Уже пояснював. Помста за пожежу в джунглях. Карна акція з дальнім прицілом. Око за око, містер святоша. Хіба не так наказує біблія?
— Отже, тепер черга мстити — за вашими конкурентами. А потім знову за вами. І так без кінця?
— Доки хтось не переможе. Остаточно.
— Остаточно — це коли не залишиться нафти? Або тих, хто її добуває?
Він знизав плечима:
— Дивна ви людина, док. Та хоч як би там було, ми вдячні вам. Одержите свою частку сповна.
Я пішов би від них одразу, якби вже міг обчислити їхні вчинки. Але мені не вистачало головного елемента в цій серії рівнянь.
— Що ви збираєтесь робити?
— Відбудуємо бурову. Ось тільки…
Він у задумі дивився на мене, насупивши брови. Я ждав.
— Ось тільки доведеться залучити до цього ваших підопічних… У нас не вистачить людей для такого обсягу робіт…
— Вони не зуміють працювати з устаткуванням…
— Навчимо, Заради їхнього ж блага. Непогано зароблять, прилучаться до цивілізації. — Він говорив про те, що збирався зробити, як про щось уже здійснене. — Дикуни навчаються швидко, адже пам’ять у них
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський», після закриття браузера.