Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

партії та уряду Файда, звичайно, не повірив. Було б завдання — не треба просити лист із Козельця. До того ж що виходить? Євреї всиновлюють євреїв, татари — татар, у той час як ми йдемо до Інтернаціоналу. Але зустрічно, щоб угамувати натиск Поліни, запропонував: він дає чистий бланк і Поліна сама туди вписує що хоче. І будь-який підпис ставить під свою відповідальність.

Поліна погодилася. Бланк Файда передав їй за годину, у затишному місці. Поліна поїхала. Залишила свою нову адресу: Чернігів, П’яті Кути, будинок 7.

Із тієї хвилини Мирон утратив спокій. Але все залишалося тихо. І рік, і другий. Файда вирішив, що Поліна спалахнула і згасла. Затемнення минулося, життя дало їй щось інше.

Після того як у зв’язку з лінією партії на єврейську націю Файду вигнали з райвиконкому і з самої партії, хвилювання його здійнялося з новою силою. Він уважав, що небезпека посилилася і невідомо, де гуляє вкрадений ним бланк. І невідомо, де махає цим папірцем Поліна в стані, теж невідомо якому.

Мирон з родиною перебрався в Остер. Тут Євка Горобчик повідомила йому, що Лілька жива-здорова проживає в Чернігові. Сильно дружить із Лаєвською. Поліна живе заможно, шиє вдома, Лілька працює на взуттєвій фабриці, і все у неї є.

Затишшя було до звістки про смерть Лільки.

Поліна стала наїжджати часто, але в остерській хаті Файди не зупинялася. Забігала. Про своє партзавдання мовчала. Мирон не нагадував.

Одного разу приїхала з міліціонером і капшуком. Потім — на хвилинку буквально заскочила, коли товариш Цупкий ночував у хаті Мирона. Нещодавно. І з тих пір — нічого.

Чаю нам Сіма не принесла.

Я нагадав.

Мирон гукнув, щоб дружина погодувала чим-небудь.

Сіма озвалася із-за зачинених дверей.

Я швидким ривком смикнув двері на себе — Сіма підслуховувала.

Звернувся до неї:

— Що можете додати до сказаного, Сімо Захарівно?

— Нічого. — Не мені відповіла. Чоловікові.

Я поїв, ліг на Суньчине ліжко — поверх покривала, сказав, що посплю.

Сіма запропонувала мені роздягнутися, а якщо я сумніваюся, то можу бути впевнений — ліжко Суньчине чисте, тільки ввечері Сіма змінила білизну, а син і не лягав.

Сказала:

— От як ви зараз — поверх лежав. Я думала — будуть обшукувати, то треба, щоб чисте. Незручно ж.

Я розстелив ліжко і ліг, наче у себе вдома.

Уранці мене розбудив Мирон.

Перше, що я спитав, ще з ліжка не піднявся:

— Євка не продала хату Довиду? Він там сторожем мешкав?

Мирон спохмурнів і промимрив:

— Не продала. У них угода була усна. Він мешкає і сторожить. Він їй гроші давав. Їй мало. Не взяла. Сказала, що коли знайде покупця кращого, сповістить. А до того нехай живуть.

— А де гроші Довида за його чернігівську хату і за хату Євсея?

— Як де? У капшук він засунув їх. Ті, рурочкою. Ви коли вивалювали на стіл — рурочка була. Я думав, ви знаєте. Дві тисячі. Він при мені цю рурочку Євці в руки пхав. Гумку порвав. Потім зв’язав. При мені. Тому я їх і впізнав. Коли капшук у мене був — там радянських грошей не було. А коли ви принесли — були. Довидові. Точно. Майте на увазі. Довида немає. Отже — гроші хлопцям належать. Ну, або як вирішите.

— А ви, Мироне Шаєвичу, на зразок наглядача над Довидом. Теж Євка доручила?

Мирон образився.

— Лаєвська. Вона у Довида ошивалась, коли приїздила. Вона і просила мене наглядати за ним і Зуселем.

— На який предмет?

— На людський предмет! На людський!

Мирон зірвався на крик. Терпів-терпів, а зірвався-таки. Молодець.

Тепер настав час із нього витягнути останнє.

— І чим же Лаєвська займалася всі роки? Крім шиття за великі гроші? Кажіть, Мироне Шаєвичу. Останнє кажіть. Ви не можете не знати. Ви загартовані. Ви б свої нерви дарма не витрачали. Ви з’ясували, на що вони йдуть, ваші нерви. Родина ваша за що може постраждати. Ви з’ясували — і в собі стримуєте. А від мене дрібницею відкупитися сподіваєтеся. Ви не сиділи, не чекали щохвилину, коли вас візьмуть за комір. Ви самі до Лаєвської їздили. І витрясли з неї, за що вам треба готуватися постраждати. Дивіться: Малки немає, Довида немає, Євсея Гутіна немає. Зусель невідомо де, подружки Полінчиної Лільки Горобчик немає. Кому ви нашкодите, якщо розповісте? Ви у себе в голові накрутили. Давайте разом розкрутимо. Вам легше — і мені легше. По-товариськи.

Мирон думав. Стояв і думав.

Я його не спонукав. Зараз він або сам розповість, або піде в глуху мовчанку. І захоче потім викласти все з-під нігтів — але щось у голові в нього замкнеться, і не зможе. Немовби заморозиться.

Раптом він гукнув у вікно — я перед тим, як лягти, розкрив навстіж для повітря.

— Сунько, тікай звідси! Тікай!

Я схопив Мирона впоперек живота, повалив на себе — на ліжко, потім підім’яв. Він безсило витягнувся піді мною. Як Зусель. Я відвалився вбік.

За кілька секунд Мирон розліпив очі. У мій бік голову не повернув. Хоч, звичайно, відчував, що я поруч. Упритул. Між ним і стінкою.

Я переліз через нього, як через колоду, сів скраю.

Надворі лунали голоси Сіми і Суньки. Сунька хотів зайти в хату, Сіма не пускала.

Мирон лежав і говорив. Повільно, як картину переказував своїми словами.

Він витерпів тиждень після того, як віддав бланк Поліні.

З’явився до неї в Чернігів із твердою впевненістю: треба бланк вилучити назад і нехай вона робить що хоче далі. Одне — Сунька і його, Мирона, помилки молодості, інше — офіційний бланк на сумнівні цілі. Що стосується Сіминої неспокутуваної провини перед Поліною — то вона, вина, і є неспокутувана. І що ж, усе життя за неї бути винним? Неспокутувану провину треба прощати, або забувати, не простивши. А жити із нею неможливо. І