Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Та у нас є і власна мрія, власне завдання. Ми з Європою, та не є її частиною. З’єднані з нею, та не в її складі. Зацікавлені й співпрацюємо, але не поглинуті нею. І якщо європейський державний діяч звернеться до нас словами, що у вжитку були в давнину: «А чи не гоже вам було б поговорить із королевичем або воєводою?», ми відповімо, як та сонамітянка: «Я живу серед свого народу».

Іноді, заради підсилення, цитату трішечки перекручують, додаючи «Ні, господарю» першими словами сонамітянки — заможної жінки, яка часто пропонувала вільну кімнату пророкові Єлисею; та навіть він не зміг би спророкувати, що ця великодушна жінка стане відомою найбільше як перший у світі британський євроскептик.

Та суть зрозуміла. Черчилль бачив Британію країною, що перебуває на віддалі від європейських мас; під час однієї з багатьох своїх перепалок із генералом де Ґоллем він казав, що, коли їй доведеться обирати між Європою та відкритим морем, вона завжди обиратиме останнє.

У всесвіті Черчилля Британія, звичайно ж, була європейською державою — мабуть, найбільшою з них. Але це не було межею її глобального значення. Так, він хотів об’єднаної Європи, і, так, розумів, що їй відведена важлива роль посприяти здійсненню того щасливого союзу — на континенті, що бачив таке лихо. Проте його функцією було стати поручителем, свідком, радше ніж договірною стороною.

Британія неодмінно мала би бути присутня там, у приміщенні церкви, проте радше як церемоніймейстер чи навіть священик, аніж один із шлюбних партнерів. І якщо потрібен доказ того, що Черчилль ніколи не бачив Британію частиною того федеративного союзу, то міститься він у самих його діях. Минуло лише кілька місяців по дебатах 1950-го із питання Декларації Шумана, як Черчилль знову став прем’єр-міністром. Якби він і справді хотів, аби Британія вступила до Спільноти з вугілля та сталі, то напевно б подав заявку на вступ іще тоді. Він мав престиж; мав підтримку таких людей, як Макміллан, Бутбі та молодий Едвард Гіт, який у тих дебатах виголосив свою першу промову, із потужним закликом до участі у плані.

Кажуть, Черчилль по суті змінив курс на протилежний задля здобуття впливу і покинув свій гарячий європеїзм, щойно стало очевидним, що він не так до вподоби Ентоні Ідену та іншим торі. Та проглядається в аналізі й певна схожість Черчилля із Джоном Мейджором — те, як він «перекроює» свої твердження, аби догодити євроскептикам. Хоча не думаю, що цим можна правити суд над ним чи його поглядами. Повернімось до його вирішального звернення до Палати громад 27 червня 1950 року, у якому він демонструє свої європейські погляди на повну.

Він доходить до суті наших сьогоднішніх тривог — визначення ролі Британії.

…Питанням, яке ми маємо вирішити для себе, — а для ретельного обмірковування його є, звичайно, вдосталь часу — який зв’язок слід Британії мати із Федеративним Союзом Європи, якщо такий відбудеться в ході подій?

Це не обов’язково має бути вирішено сьогодні, та я, зі всією скромністю, дам вам пряму відповідь. Я не можу собі уявити, що Британія була б пересічним членом Федеративного Союзу, обмеженого Європою, — у жодному проміжку часу, який можна наразі передбачити. Нам слід, на мою думку, підтримувати і виявляти прихильність та допомогу в будь-якому розвитку на континенті, що природно виникає при усуненні перешкод, у процесі примирення і блаженному забутті жахливого минулого, а також у наших спільних загрозах у майбутньому і теперішньому. Попри те що суворо визначений і стійкий федеративний лад для Європи поза межами нашого порядку денного, нам слід усіма можливими способами сприяти, підтримувати і допомагати рухові у напрямку європейської єдності.

Нам також слід непохитно розшукувати можливості для тісного зв’язку із ним.

Ось як: Черчилль хоче, щоб Об’єднане Королівство мало «тісний зв’язок», але не може збагнути, що Британія буде «пересічним членом». Не було ніякої зміни курсу на протилежний; не було жодного сальто назад. Це, власне, була та політика, яку він приніс із собою в уряд.

Не те щоб він був проти Європи чи інстинктивно вороже налаштований до будь-якої континентальної сили. Навпаки, він пристрасно любив Францію і, мабуть, був найнестримнішим прем’єр-міністром-франкофілом, якого будь-коли знала Британія. Річ у тім, що він мав ідею Британії, що виходить за межі Європи, а це передбачало утримання Британії оберненою лицем до решти світу.

І в цьому він був дивовижно послідовним упродовж усього свого політичного життя. Свою статтю 1930 року він завершив уявленням Британії як діаграми Венна, у котрій перетинаються між собою три кола. «Велика Британія може рівною мірою претендувати на три ролі водночас: нації європейської, центру Британської імперії й партнера англомовному світові. І це не три альтернативні частки, а єдина потрійна…»

Часи імперії давно минули, та різнорідний інтернаціоналізм у підході здається як ніколи розважливим шляхом у сучасній ситуації. У світі, де частка глобального ВВП Європейського Союзу постійно знижується, США залишається найбільшою економічною силою й серед колишніх країн Співдружності спостерігається приголомшливе зростання, кола Черчилля — досі розважливий спосіб поглянути на місце і роль Британії.

Важко уявити, як Черчилль повівся б із Декларацією Шумана, якби переміг на виборах 1945-го. Проте в одному переконаним бути можна: він ніколи не припустився б помилки лейбористів. Був би неодмінно присутній там, на перемовинах. І, мабуть, своєю грізною енергією у дебатах зміг би переконати інших європейців піти на міжурядовий підхід — відкинувши ту ідею, що залишається такою складною і часом доводить до нестями і по сьогодні: буцімто національними та демократично обраними урядами може, заведеним порядком, верховодити «наднаціональний» орган.

Якби у 1948 році Черчилль був при владі, якби наполіг на присутності за столом перемовин, якби фактор Черчилля діяв на тих початкових етапах європеремовин — хто знає, можливо, сьогодні у нас був би Євросоюз іншого кшталту, більш англосаксонський, більш демократичний.

У 1950-му вже, мабуть, було запізно. Лейбористи проґавили шанс — і, так, це була помилка. Але правда й у тому, що Моне і Шуман не надто й бажали присутності Британії за тим столом: інакше б вони дали Лондону достатньо часу на розважливу відповідь, а не зібрались із такою карколомною швидкістю та не зробили б умовою участі згоду з ідеєю