Читати книгу - "Житія Святих - Квітень, Данило Туптало"

розділив хмару надвоє, і йшов дощ великий з обох боків дороги: на крейду і на вози жодна не впала крапля, доки до церковного будівництва не довезли і з возів не зняли. Коли будували церкву, помер єпископ Анастасіопольський Тимотей, який був після Теодосія, і йшли громадяни до архиєпископа Анкирської митрополії Павла, просячи його, щоб преподобного Теодора, архимандрита Сікеотської лаври, поставив єпископом града їхнього. І радий був архиєпископ, послав до блаженного Теодора, аби з честю привести його до нього. У той час преподобний, у печері своїй замкнувшись, безмовствував, віддався звичній молитві. Коли клир і громадяни анастасіопольські прийшли до нього з великим проханням, аби погодився єпископом їм бути, він ані чути про те не хотів. Однак ті насилу відчинили затвор, вивели його, хоч не хотів, і, в колісницю святительську посадивши, везли в Анкиру, радіючи і веселячись. Тому що плакали і ридали брати за отцем своїм, що відлучився від них, послав до них преподобний, кажучи: «Не сумуйте, брати, але повірте мені, не покину вас, нічого-бо на землі нема такого, що помогло б з вами мене розлучити».

Поставив-бо митрополит анкирський Павло преподобного Теодора єпископом Анастасіополя, хоч і не хотів той прийняти такого сану. Коли ж прийняв престол той, було одному знатному мужеві видіння: зірка пресвітла і превелика з небес на церкву зійшла і просвітила променями своїми не лише град той і край, але й усі навколишні краї і гради. Справді-бо, цей преподобний на престолі архиєрейському, як свіча на свічнику поставлений, світлом для світу явився, чудами незліченними й способом предивного життя свого просвічуючи і дивуючи піднебесну. Відвідував же часто свою Сікеотську лавру і втішав братів, і церкву святого великомученика Георгія, своїм старанням збудовану, освятив. Які і скільки чуд у час єпископства свого зробив, детально розповісти неможливо: подвоював-бо труди свої, маючи належну опіку про довірену собі паству. Проте багато через те сумував, що припинилася безмовність його, і мав завжди незмінне бажання в умі своїм, щоб покинути єпископство і знову на безмовність у монастир свій повернутися. Через декілька років знову захотів поклонитися святим у Єрусалимі місцям і, взявши двох братів із монастиря свого — Иоана-архидиякона і Мартина, вирушив з ними в путь. І, обходячи святі єрусалимські місця, не виявляв, що він єпископ, але наче простий старець ходив. Задумав же не повертатися, але там у якомусь монастирі оселитися, думав-бо, що через єпископський сан позбувся подвигів чернечих. Пішов тому в Лавру святого Сави, попросив для себе келію і перебував у ній, безмовствуючи, від празника Різдва Христового до Пасхи. Після Пасхи два ті брати, що з ним прийшли, Йоан і Мартин, ненастанно надокучали йому, щоб повернувся додому, але він не хотів їх послухати. Й одної ночі святий великомученик Георгій явився йому в сонному видінні, даючи йому в руку палицю, і сказав: «Іди швидко звідси, щоб ми повернулися на батьківщину, не годиться-бо тобі, батьківщину залишився, тут затримуватися». Сказав Теодор: «Не можу в батьківщину іти, бо єпископства не хочу». Сказав мученик: «Я тебе скоро звільню від єпископства, лише повернися, бо багато хто сумує за тобою». Таке видіння преподобного Теодора переконало, взяв він обох учнів і пішов у свій край. Коли наближалися до Галатії, увійшов до монастиря, що трапився йому на дорозі, названий Друнійським, супутникам своїм наказав не розповідати про нього, хто він. Монахи ж монастиря того, віддавна про преподобного Теодора чуючи чудесне, бажали його бачити. Не знаний-бо був преподобний ченцям тим, спочив у притулку монастирському, прийняв його гостинний Анікит. І коли питали в учнів про старця, хто він, казали, що з якогось краю далекого подорожує. Коли сидів преподобний за вечерею, поглянув на учнів, що їли зі смаком, голодні-бо були, і сказав до них: «Справді, діти, їмо, як галати». І через якийсь час знову те саме сказав. Почув це Анікит, подумав собі, чи не з галатійського краю той старець. І після вечері, коли лягав старець за звичаєм на землі для спочинку нічного, Анікит взяв осібно обох учнів і багатьма проханнями надокучав їм, щоб сказали йому, хто той старець. Сказали вони, що Теодор Секеот, чудотворець, Анастасіопольський єпископ. І зразу Анікит побіг сповістив ігумену Стефану і братам, і раді були через нього вельми, бо віддавна бачити його хотіли. Коли прийшов час утрені і старець, ставши, до церкви ішов, зустріли його у дверях церковних ігумен і брати і, припавши до ніг його святих, поклонилися як єпископові і чудотворцю і благословення просили. Впросили його побути в них днів декілька, аби насолодилися баченням ангелоподібного лиця його й наситилися медоточивих його бесід, — і перебував у них святий досить днів. Зразу розійшлася про нього вістка по цілому тому краю, і багато людей прийшло в монастир, несучи недужих своїх до преподобного, він же, благодаттю Христовою, усіх зцілював.

Прийшов преподобний у свою єпископію і звичними пастирськами трудами займався, думаючи ненастанно про те, як би покинути єпископство. Ще ж і блаженний Антіох-пустинножитель те йому радив, коли трапилося йому в нього бути, з Константинополя до себе повертаючись. Той-бо Антіох посланий був із краю східного до царя Маврикія просити про град, що Синофрин називався, аби захистив його від варварів. Був же Антіох мужем старим, мав від народження років близько ста. Шістдесят років не куштував вина ані олії, а тридцять років не їв хліба, лише сире зілля із сіллю та оцтом було його їжею і питтям вода. Того блаженного отця, який через галатійський край і Анастасіополь ішов, преподобний Теодор прийняв у себе радісно і чесно, і дав йому спочинок, і багато духовними бесідами утішався з ним. Сказав же блаженний Антіох про Теодора учням своїм: «Не бачив такого святого мужа ані не чув аж дотепер, відкрив-бо мені Господь життя його». Також і блаженний Теодор сказав про Антіоха до братів своїх: «У всій пустелі східній не бачив я такого раба Божого ані не чув про нього». У того преподобного Антіоха преподобний Теодор корисної просив поради, розповівши йому про намір свій щодо покинення єпископства. Антіох же преподобний похвалив його за те і радив скоро здійснити бажане. Після відходу Антіоха засмучений був угодник Божий через тих, що грабують неправедно маєтки церковні. До того ж і серед домашніх деяких у єпископії мав потаємних ворогів, від душевного ворога на заздрість і ненависть зрушених, які йому, таємно якось (з Божого допусту) отруту влаштувавши, дали — і лежав преподобний три дні безголосий і нерухомий,