Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

— Приємно, — хмикнув я, скептично розглядаючи мага-недоучку. — Сідай до столу. Якщо голодний — їж. А то, може, станеться, не скоро доведеться. Минулого разу зовсім небагато залишалося, щоб ми з Леонідією почали жабами харчуватися чи печінкою свинорила.

Згадка про магічну істоту привернула увагу хлопця. Відрив рота, але метр Ігнаціус не дав йому запитати.

— Молоді люди, ви ще матимете достатньо часу для розмови. Спочатку дозвольте закінчити процедуру видачі практичного завдання. Отже, адепт Метью Прутик, владою даної мені Академією, тобі доручається пройти випробування як бойовий мага, супроводжуючи принца Ніколаїса. Це не обговорюється. Принц — ви не зобов’язані приймати адепта в супутники. Але я наполегливо рекомендую це зробити. Допомога мага в шахті безумовно знадобиться.

— Метре, я вже відповів… Ваші рекомендації для мене святі. Повірте, я не відмовлявся б, навіть якби замість цього хлопця, ви підсунули рогатого диявола.

— Чудово… Тоді я зараз перекину вас до входу в шахту… Але, спершу… Ось, тримай… — метр Ігнаціус вручив Метью ту саму патерицю, з якою бився барон Рендель. — Для мого спокою. Користуватися, сподіваюся, вмієш…

Судячи з того, як спалахнули очі хлопця, він чародійський посох упізнав і знав, як з ним поводитися.

«Цікаво… — подумалося мені. — Часом, це не той самий юний піротехнік, який продав Леонідії недороблений сувій із заклинанням «Чистого вогню»?

Хотів було спитати, але ман, як звикле проігнорував такі дрібниці, як запитання про готовність, і миттю пізніше ми вже стояли біля підніжжя гори. Точніше, за десять кроків від зяючої дірки у її боці. Простіше кажучи — печери. Трохи далі, метрів за сто від входу, горіло багаття, біля якого сиділи й лежали люди. Чоловік десять... Мабуть, ті самі гірники, що відмовляються працювати. Нашу появу вони не помітили.

— Уфф... — Видихнув крізь зуби Метью. — Ніяк не звикну до переносу. Щоразу так нудить, що здається, всі нутрощі виплюну. А ви, ваша високосте, дивлюся нічого. Нормально почуваєтеся.

— Абсолютно… Та й усі ті, кого знаю, жодного разу не скаржилися… Я гадаю, причина в тому, що ти сам маг. І твоя внутрішня сила вступає в конфлікт з тією, що накладає чари переносу.

Метью глянув на мене з повагою. Почухав потилицю і… зник. Через три секунди з'явився знову. Хмикнув і знову зник. Ще кілька секунд… А коли матеріалізувався остаточно, сяяв, як новенький імперіал.

— Ви маєте рацію, ваша високосте! Причина справді в цьому. Я зробив перенесення сам і жодних проблем. А мені й на думку не спало перевірити. Спасибі за підказку.

— Нема за що… І це… якщо нам доведеться разом боротися, то давай, без високості… Микола… — простяг хлопцеві руку.

— Прийнято, — потис він її. — Метью... Можна ще "Гей ти!", я вже звик, — додав посміхаючись і розсміявся.

Я теж, згадавши старий жарт, розхожий у моєму світі. З розряду «А до п'яти років я думав, що мене звуть «Заткнися!»

— Домовилися. Ну що? — кивнув на печеру. — Нам туди? Інтуїція нічого не підказує?

Метью знизав плечима і, з напускною байдужістю, рушив уперед. Але не пройшовши й п'яти кроків, зупинився.

— Так не годиться…

Сунув руку за пазуху і витягнув якийсь сувій. Розгорнув і промимрив щось незрозуміле, заглядаючи в нього. На останньому слові клацнув пальцями, і над нашими головами, майже під самим склепінням, наче лампочка засвітилася.

Не надто яскрава, максимум у двадцять п'ять ват, але в непроглядній темряві й вона сяяла, як прожектор. Щоправда, світло розливалося не рівномірно, а широким конусом. Так що в межах десяти метрів освітлення відповідало похмурому ранку. А за межами конуса темрява ставала ще густішою. Суцільна, непроникна стіна, та й годі.

— Так краще… — констатував юний маг, ховаючи сувій назад.

Дивлячись на його маніпуляції, я згадав, що так і не забрав у метра чарівну карту. І, якщо справи підуть кепсько, телепортнутися в замок не зможу.

— Поживемо, побачимо… казав сліпий перед смертю. Пішли, друже... Метью. Глянемо, що там за кракозябр мою скарбницю розоряти повадився. Працювати людям заваджає.