Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

На мить Закарі знову почувається тим хлопчиком, що стоїть перед намальованими дверима, які не наважився відчинити. Яка різниця між дверима та кліткою? Між «поки що» і «вже запізно»?

— Яких загадок? — перепитує Доріан.

— Відколи я тут опинився, мені трапляються на очі самі записки, підказки й таємниці. Спочатку Бджолина Королева, але вона лише привела до прихованого склепу із загорнутими в спогади мерцями, де кіт покинув мене, а книжка розповіла, що існують три речі, які загубилися в часі. Будь ласка, не дивіться на мене так.

— Книжка тобі розповіла?

— Ці слова випали на маленьких навчальних клаптиках, і я не знаю, що це означає. До того ж навколо були мертві тіла, і мені не надто хотілося застрягати там, щоб дійти суті, та й книжка однаково зникла. А потім у коридорі був привид. Мені так здалося. Очевидно.

— Ти впевнений, що не вигад…

Закарі уриває чоловіка, перш ніж той устигає промовити те, що хотів сказати, і запитує:

— Гадаєте, я все нафантазував? Ми в підземній бібліотеці, ви самі бачили намальовані двері, які відчиняють стіни, і вирішили, що я нафантазував бібліомантію і «начебто-привидів»?

— Не знаю, — зізнається Доріан. — Просто зараз я не знаю, чому вірити.

Вони вдвох пильно вдивляються одне в одного в напруженій тиші, аж поки Закарі уривається терпець, і він, указуючи на одну зі шкіряних канап, каже:

— Сідайте.

Поряд стоїть лампа для читання зі скляним зеленим абажуром. Хлопець очікує, що Доріан сперечатиметься, але той поступливо сідає, як йому наказали, не кажучи жодного слова, хай навіть вираз обличчя видає роздратування.

— Дочитайте, — просить хлопець, дістаючи з торби «Солодкі муки» й віддаючи їх Доріану. — А коли закінчите, прочитайте ось це. — На столик Закарі кладе «Баладу про Саймона та Елінор». — Ваша книжка у вас?

Доріан дістає з кишені пальта «Передбачення і перекази».

— Ти не будеш читати… — Він змовкає, коли Закарі бере в нього книжку. — Ти казав, що вже прочитав її.

— Так і є, — погоджується хлопець. — Але я подумав, що корисно буде перечитати. — Помітивши, як Доріанове обличчя прибирає запитального виразу, він дивується й цікавиться: — Щось не так?

— Як мені відомо, ти володієш тільки англійською і французькою.

— Я б не назвав те, що вмію, «володінням французькою», — зізнається Закарі, намагаючись збагнути, чи дратує його сказане Доріаном, і виявляє, що злість кудись поділася. Він сідає на іншу канапу й обережно розгортає «Передбачення і перекази». — Тут унизу книжки самі себе перекладають. Гадаю, з розмовами відбувається те саме, але поки що я спілкувався з людьми тільки англійською або жестами. Якщо подумати, Хранитель, напевно, не розмовляв зі мною англійською. Вірити в це було б занадто самовпевнено.

— Як таке можливо? — дивується Доріан.

— Як узагалі щось із цього можливо? Я навіть не розумію фізики книжкових полиць.

— Я запитав тебе про це на мандаринській.

— Ви розмовляєте мандаринською?

— Я розмовляю багатьма мовами, — пояснює чоловік, і Закарі уважно дивиться на його губи. Ці рухи не відповідають словам, які чують його вуха. Так само розпливався переклад у книжці, перш ніж знову застигнути. Хлопець замислюється, чи помітив би різницю, якби не шукав її.

— Це ви теж сказали мандаринською? — цікавиться він.

— Це я сказав на урду.

— Ви справді розмовляєте багатьма мовами?

Доріан зітхає, дивиться на книжку у своїх руках, потім на чоловіка в клітці на стіні, а тоді знову на Закарі.

— У вас такий вигляд, наче вам хочеться швидше піти звідси, — зауважує Закарі, і чоловіків вираз обличчя миттєво змінюється на здивований.

— Я не маю куди йти, — озивається він, якусь мить дивиться хлопцеві у вічі, а потім знов заглиблюється в «Солодкі муки».

Закарі дістався середини «Передбачень і переказів» і саме обмірковує, чи існує декілька Королів Сов, як Доріан несподівано підводить на нього погляд і каже:

— Цей… Цей хлопчик у бібліотеці з жінкою в зеленому шарфі. Це я.

— Ви значно спокійніше реагуєте на свою появу в книжці, ніж я.

— Як… — починає Доріан, але замовкає і береться читати далі. За хвилину додає: — Правдивий лише початок, усіх тих наступних випробувань я не проходив.

— Але ви були вартовим?

— Ні, я був високопоставленим членом «Клубу колекціонерів», — виправляє його Доріан, не відриваючи погляду від сторінок. — Утім, виходить, що «Клуб колекціонерів» еволюціонував із цього. Є… дещо схоже. — Чоловік нарешті підводить очі від книжки й розглядає кімнату, книжкові полиці, картину та двері до коридору. Повз них проходить кіт, навіть не зазирнувши до кімнати. — Аллеґра завжди казала, що ми мусимо почекати, поки все стане безпечним і надійним. Вона роками повторювала мені це, і я їй повірив. «Безпечно й надійно» — стало моєю метою, яка чимраз помітніше віддалялася. Щоразу більше дверей, які слід зачинити, і більше проблемних людей, котрих слід ліквідувати. Завжди незабаром і ніколи не зараз.

— Отже, саме в це вірять у «Клубі колекціонерів»?

— У те, що вони так довго виконують вказівки Аллеґри, що вже заслужили місце в раю, який є, як припускав Борхес, такою собі бібліотекою? Так, вони в це вірять.

— Звучить наче якийсь культ, — зауважує Закарі.

На його подив, Доріан сміється й погоджується:

— І справді.

— А ви теж у все це вірили? — не вгаває хлопець.

Доріан озивається після недовгих роздумів.

— Так, вірив. Непохитно. Я багато чого брав на віру, а потім настала ніч, що змусила мене засумніватися в усьому, тож я втік. Зник. Нічого путящого з того не вийшло. Вони заморозили всі мої рахунки на всі вигадані імена, деяких моїх підставних особистостей знищили, а інших включили до списків спостереження, списків людей, яким заборонено літати, і всіх можливих списків. Проте я мав чимало готівки і був на Мангеттені. На Мангеттені легко загубитися. Я міг тинятися середмістям у костюмі та з дипломатом і розчинитися в натовпі навіть тоді, коли звично йшов до бібліотеки.

— А що змінило вашу думку? — розпитує далі Закарі.

— Не що. Хто. Мірабель змінила мою думку, — озивається Доріан.

А перш ніж