Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

— А скільки їй років? — запитує він.

Вона відповідає ще раз.

— Дякую, — мовить він, — дуже дякую!

І чоловік п’є, говорить про щось інше і курить, сідає й говорить, до театру вони давно вже спізнилися, Ліля й далі у своєму манто, обоє відчувають, що слід вийти з квартири й піти в місто, хоча, якби вона опівночі приймала гостей, це не суперечило б звичаям. А втім, до півночі ще далеко... Дитина спить... Він, здається, знову забув про неї, вона — ні. Вона мати. Ліля не розказує про свою дитину, що спить, і навіть не думає про неї, але знає, чому вона не зі Свобом у Лондоні. Бо вона мати. Адже це так. Щастя. Завтра вона повезе дитину в дитячий садок, їй не треба думати про це, вона знає. Тут вона може покластися на себе. Інколи заходить (тридцятиоднорічна) Ліля... Вони підводяться, щоб іти в місто, якусь мить дивуються своєму німому порозумінню; вона гасить торшер. Досі була освітлена вся квартира, а всі двері, за винятком дверей до дитячої кімнати, стояли відчинені навстіж уже кілька годин, відколи вона шукала дорожню карту Перу, навіть двері до кухні, наче вона боялася зачинених дверей. Дивно, що вона гасить торшер, а потім і люстру на стелі; це спонукає їх вийти в передпокій, де ще світиться, аж поки вона знайшла ключа від машини і вже готова йти. Поки вона озирається, наче щось може бути негаразд, її ліва рука вже піднялася на вимикач. «Ходімо!» — шепоче вона, коли його рука, немов задля прощання з можливістю, несамохіть і водночас іронічно, поки він усвідомлює, що відбувається повторення, гладить її по чолу. «Ходімо!» — шепоче вона. Куди? Про це не кажуть нічого. Вона шепоче, щоб не розбудити дитини. Шепіт об’єднує. Це приголомшує її, і вона не дивиться на незнайомого добродія, коли гасить світло в передпокої, а далі вже немає світла, аж поки за вікном засіріє ранок, і тільки раз засвітилося в дитячій кімнаті: почувся кашель, і Ліля пішла туди о третій годині ночі, пересвідчилася, чи спить дитина. Дитина спала. Чи то вона така хитра, що будить дитину? А вона таки будить. І каже, що мама вдома, вже повернулася з театру. Переповідає виставу не докладно, але так, щоб дитина потім могла пригадати. А коли вона виросте, тоді і їй можна буде ходити до театру. А щоб вирости, тепер треба спати. Ліля колотить дитині водичку з цукром. Потім гасить світло. Чекає коло ліжечка, не цілуючи дитини, але каже, що батько повернеться завтра і безперечно привезе що-небудь, ляльку в шотландській спідничці (якщо дитина дівчинка) або вітрильника (якщо хлопчик), але тільки тоді, якщо вона тепер спатиме. І чекає, аж поки пробамкало четверту годину, потім зачинила двері зовні, а повернувшись, не мовила жодного слова, навіть пошепки, й поклала обличчя на його голу руку, поки він розмірено дихав, розтуливши вуста, й прислухалася, всюди тиша...

Наступного дня приїздить Свобода.

Дитина (про шотландську ляльку вона, мабуть, уже не чула й тому не розчарована, що тато нічого не привіз) розповідає про оперу, яку бачила мама, дуже кумедно.

Дитина як янгол-охоронець?

Я купив магнітофона, щоб записувати ваші розмови, розмови без мене. Це підступність, я знаю. Я щоразу соромлюся, коли тремтячими пальцями вставляю в ту чортову машину коричневу плівку, наговорену в моїй відсутності...

Навіщо?

Інколи я гадаю, ніби можу уявити собі, як точаться далі розмови моїх друзів без мене, а інколи — аж ніяк. Невже й тепер, коли я пішов, вони розмовляють про історію папства? Чи, може, про щось інше? А передусім: як вони тепер розмовляють? По-іншому, ніж досі? Чи точнісінько так? Серйозніше чи жартівливіше? Я не знаю, як можна було б дізнатися про це. Є люди, яким я вірю, що вони й після мого відходу розмовлятимуть точнісінько так, як і раніше, і тому, на мою думку, як признатися щиро, вони трохи нуднуваті, їм властиве щось майже нелюдське. Звичайно, я можу помилятися. Те, що хтось, коли попрощався Бурі, точнісінько так само розмовляє й далі, ще не означає, що він так само говорить далі й тоді, коли виходжу я. Деякі люди спокушають до зради, інші — ні. Але що таке зрада? Я не маю на увазі, що інші люди, тільки-но лишившись на самоті, розмовляють про мою особу, якщо вони й чинять так, то нехай; мою цікавість пробуджує щось інше. Наприклад, чи не має Бурі, лишившись сам на сам із Лілею, іншого обличчя? Вигадуючи розмови, які відбуваються без мене, я наражаюся на небезпеку або боятися, або поважати, або любити людей залежно від того, як вони розмовляють у моїй уяві, коли мене немає. Скажімо, моя майже сліпа довіра до Бурі, і то тільки тому, що він у моїх вигаданих розмовах не по-іншому розмовляє, не по-іншому мовчить і не по-іншому сміється, ніж у моїй присутності, заходить аж так далеко, що я просто не вірю, коли дізнаюся кружними шляхами, що Бурі нещодавно сказав про мене. Плітки! Я не хочу чути ніяких пліток. Адже що випливає звідси: я підозрюю не Бурі, а людей, які переказують мені, що нещодавно сказав Бурі в моїй відсутності. Можливо, він справді сказав, але не так, як несе далі плітка. Ті самі слова — можливо, але не таким тоном. Дуже просто: я не годен уявити собі, щоб Бурі продав мене в принципі. Не менш обгрунтованою чи необгрунтованою є й моя багаторічна недовіра (тобто це результат моїх сліпих вигадувань, які рано чи пізно з’являються в кожної людини) до інших людей, наприклад, моя прикра упередженість щодо Дольфа, і то тільки тому, що він, тільки-но розмовляє не в моїй присутності, а в моїй уяві, раптом починає говорити набагато витонченіше й розважливіше, і то не тільки з більшою обізнаністю, бо ж йому вже не треба применшувати своїх великих знань перед моїм незнанням, а й з більшим багатством асоціацій, дотепніше. Я переконаний: дехто приховує від мене свій розум, і я не ображаюся на них, а тільки завжди дивуюся, що в моїй присутності вони не стають дотепніші, не вражають багатством асоціацій, не підносяться духом до висот упевненості, не міркують. Я припускаю, що вони таким чином помщаються, але тут я не маю доказів. Одним з таких людей є Дольф. Адже в