Читати книгу - "Гнилоби, S Batura"

— Забирайтеся звідси, негідники! Хто дозволив тут влаштовувати балаган? Стягувати техніку та розкорчовувати клумби? Геть звідси! Люди, годі спати! — став роздирати горлянку бунтар. 

І на іншому кінці заводської території пролунало фатальне рішення: 

— Настав час зливати, — сказав один із гнилобів. 

— Згоден, — не заперечив другий і додав: — Поки люди не здійняли ґвалт. 

А перед Романом уже постав результат ганебної витівки двох нелюдів із гнилими грушами замість голів. Пивзавод і всі його будівлі раптом видали звук кип’ячого сусла й цеглини, немов дріжджі забродили, перетворилися на піну та почали зникати в каналізаційних решітках. 

— Що за фокус?! — не повірив він своїм очам. — Куди поділася моя робота? Мідні чани, цехи? 

Піною стало все, що мало хоч якусь цінність. Трохи пізніше на території заводу колишнє буття нагадували тільки ліжка з гуртожитку з очманілим народом. Позбавлені не тільки роботи чоловіки та жінки не знали, куди їм подітися. Хтось сидів на унітазі, дехто не дочищав зуби, їв, пив, але були й сплячі екземпляри. 

У момент незрозумілого зникнення даху над головою Тетяна якраз будила дітей і прокліпала, що відбулося. Результат ганебної витівки гнилобів привів її до ступору, з якого вже вибрався Роман. 

— Як броварня могла забродити? Хіба таке буває? Ніколи не бачив, щоб заводи рікою зникали під землею. 

Він узявся одну за одною підіймати каналізаційні решітки і завзято шукати там свою улюблену роботу. 

— Усе пропало... Що ж тепер буде? 

Попри суцільний бруд довкола Роман повзав на колінах, поки не вперся у свою пасію. 

— Ви не знаєте, що сталося? — нависнувши в піжамі над замурзою схвильовано, запитала Тетяна. — Я будила дітей. Вони, як завжди, не хотіли вставати. Школа для них — суцільна каторга. 

Жінка непомітно схлипнула. 

— Потім дивлюся, а гуртожитку немає. Лише будівельна техніка. Як вони могли тут усе зруйнувати? Де нам тепер жити? Вдома ж тільки й чекають, щоб повернулася з ганьбою... 

Тетяна так захопилася, що навіть забула про брудного гуся під ногами, котрий теж раптом забувся, тільки про пінний завод. 

— Нумо одружимося, — відразу випалив Роман і, не дочекавшись відповіді, додав: — Завтра ж підемо і розпишемося. Я, звісно, не найкращий наречений у всьому світі, хоча є дах над головою і купа місця розгулятися дітям. 

Несподівана пропозиція збентежила Тетяну і, здавалося, позбавила мови, але діти за спиною відповіли за маму:

— Авжеж, дядечку! Звісно! Ви такий смішний та кумедний. Може, вам ще брудом вушка намастити? Якось вони вирізняються на чорному тлі вашого обличчя. Мамо, мамо! — схвильовано закричали вони. — А можна й ми брудом намастимося? Це так прикольно! 

— Я не проти… — відповіла Тетяна Роману. 

Але діти сприйняли це на свій рахунок. 

— Дякую! Дякую! 

Шибеники кинулися мазюкати бойовий розпис на щоках, а на вулиці вже заграли промені змогутнілого сонця.