Читати книгу - "Ожеледиця"

— Батько допоміг грошима?

— Ні. Сказав, що як тільки Алінка заміж за Антона вийде, він їм бізнес передасть.

— Так-та-а-ак… — протягнув Борейко.

Слизько якось усе у їх взаєминах. От вам відразу два мотивчика вималювалися. Один від Валерія Борисовича: з Антоном Валерію явно не впоратися, а немає Аліни, то немає весілля, немає і Антона. А інший від Марини Борисівни: Аліни немає — Антона прибираємо до рук, а заодно і татків бізнес. От вам і родичі, от вам і сімейка Шмідт!

Після усіх необхідних процедур і підписів Борейко відпустив свідка, закрив папку, куди акуратно склав документи, і вийшов на вулицю. Він спустився зі сходів управління у двір, але не встиг зробити і двох кроків, як ноги його якоюсь силою підкинуло угору, і він опустився на п’яту точку, боляче вдарившись цією самою точкою і ліктем. Смішно сів, розчепіривши коліна, і озирнувся. Уся поверхня вулиці блищала і відображала людей, котрі судомно пересувалися дрібними кроками.

— Товаришу капітан, вам допомогти?

— Допоможи, допоможи, Головко, — прокректав Борейко, намагаючись піднятися, але не втримався, посковзнувся і знову впав на лід, на цей раз розтягнувшись у всю довжину тіла. Поруч з ним, смішно дригаючи ногами, катався на спині й Головко.

— Ожеледь, товаришу капітан.

— Отож… ожеледь, — підтвердив Борейко, впоравшись, нарешті, з ковзанням і піднімаючись на повний зріст. — Ожеледь. Не знаєш, де посковзнешся і брякнешся. Ось, думаєш, мислиш правильно, стоїш на ногах міцно, а насправді — слизько… Ожеледь.

Особиста трагедія Анжеліки Зозулі

Антон поспішав на роботу. Там нікого не цікавлять ні твої проблеми, ні твоя втома, ні твоє горе. Взявся виконати завдання — будь люб’язний.

— Я після роботи додому, — повідомив він своєму другові, йдучи. — Спасибі тобі. І вам, Ліко, спасибі. Чи краще Анжеліка? Мені здалося, що Лавр вас Анжелікою називає.

— Моє повне ім’я Анжеліка, але я не люблю його. Мені Ліка більше подобається.

— Так? А мені Анжеліка дуже подобається. Вам підходить… У моєї мами диск є з фільмами «Анжеліка і король», «Анжеліка — маркіза чогось там»…

— Янголів, — підказала ніяково дівчина і зі значенням подивилася на Лавра.

— Годі тобі! — прийшов на виручку їй сусід. — Йди вже! Дзвони, як що, добре?

— Гаразд.

Вийшовши з під’їзду, Антон заплющив очі — сонце сяяло щосили. Але сяяло не тільки сонце — сяяло і його відображення у кожній замерзлій калюжі і калюжці.

— Нічого собі! — промимрив хлопець, ступаючи на слизький тротуар. — Завтра, чи ні, післязавтра обов’язково зайду до Нінель Георгіївни і подякую їй за те, що від тюрми мене врятувала. Пощастило Алінці з бабусею. Мені б таку бабусю, а то, от напасть, жодної бабусі не залишилося, тільки дід один… Невдаха я якийсь! — і він, човгаючи ногами по слизькій поверхні, рушив до автобусної зупинки.

Ліка не поспішала полишати квартиру сусіда, а він її не квапив. Навпаки, постоявши кілька секунд, мрійливо процитував Жигловское з усім відомого серіалу «Місце зустрічі змінити не можна»:

— Сейчас бы супчика, да с потрошками! — а потім додав уже від себе: — Зварганиш, сусідко?

— Та не проблема! Я принесу — у мене вдома є. Я до твого приїзду… — і раптом замовкла.

— Чекала?

— Та ні. Просто зварила. Собі. І Антону…

— Зрозуміло, — посміхнувся Лавр. — Ну, тягни свій супчик.

Поки Ліка бігала за супом, Лавр відкрив свою валізу, котра так і стояла у кутку нерозпакована, дістав із неї блискучу коричневу коробку розміром трохи менше взуттєвої і поніс її на кухню. Поставив дві глибокі тарілки, два тонких келиха богемського скла, поклав ложки, вилки і став чекати.

Анжеліка з’явилася хвилин через двадцять. Вона дійсно тримала в руках прихватками невелику каструлю, але замість домашніх спортивних штанів і футболки на ній була бездоганна темно-фіолетова сукня з бузковим ажурним комірцем, на ногах — елегантні «човники» у колір комірця. Волосся вона встигла розрівняти праскою, на губах переливався перламутром легкий блиск, і навіть очі виявилися акуратно підведеними олівцем.

— У мене там ще хліб… і ковбаска з сиром… нарізані… Я зараз, — і вона, поставивши каструлю на плиту, помчала за тим, що назвала. Лавр поспішив за нею. Він уже відчинив двері у її квартиру і збирався зайти, щоб допомогти, але зіткнувся лицем до лиця з господинею. У кожній руці вона тримала по тарілці з сиром і ковбасою. На нього війнуло легким ароматом Томмy’s girl, який він привіз їй зі своєї попередньої поїздки за кордон ніби за те, що вона доглядала за його квартирою. Він навмисне не пропустив її, а пройшов у отвір дверей і затис її там, вхопившись рукою за другий одвірок.

— Чудово виглядаєш, — прошепотів.

— Дякую! — Ліка навіть не намагалася вирватись.

— І спасибі тобі за Антона, — продовжував він шепотіти, нахиляючись все ближче до її обличчя.

— Будь ласка, — теж прошепотіла вона, завмерши.

— М-м-м, як смачно… пахне, — він ледве торкнувся губами її вуха, ніби просто принюхувався.

— Там ще салатик… — промовила Ліка і, присівши, звільнилася з-під руки Лавра. — Принесеш?

— Звичайно, — намагаючись, щоб дівчина не помітила, як переривається його дихання, відповів Лавр і пройшов на кухню. Салатик був представлений у трьох примірниках. Тобто три різних салати. «Чекала», — подумав Лавр, і губи його мимоволі розтяглися в щасливій усмішці, а серце пішло танцювати чарльстон.

Сусідка ботаніка зовсім не володіла тими якостями, які він раніше цінував у жінках. Йому подобалися дамочки з шиком, особливо збуджували красуні з пишними рудими шевелюрами. Тож він зовсім не міг зрозуміти, чому його так тягне до цієї милої сірої мишки, чому, обіймаючи розкішну руду красуню, він думає про це коротко стрижене темно-русяве волосся. Дивно.

Лавр підхопив тарілки з салатами і повернувся на свою кухню. Там розносився аромат, від якого голова у нього закрутилася навіть сильніше, ніж від ніжного Tommy’s girl — пахло домашнім курячим супчиком з кропом.

— Невже з потрухами?

— З курячими крильцями.

— Ну, це те саме, — і Лавр почав, не поспішаючи, розливати коньяк.

— «Хеннесі. Прівіледж», — прочитала Ліка напис на коробці і стала спостерігати, як напій товстою золотою ниткою перетікає з пляшки у тонкі келихи і ще якусь частку секунди створює у них бурштиновий малюнок світлотіней.

— Я ніколи раніше не пила такий дорогий коньяк, — прошепотіла вона, затамувавши подих.

— А звідки ти знаєш, що він дорогий?

— Так видно ж, — промовила так само пошепки. — І пахне не клопами, а шоколадом, — вона потягла носом, — і вишнями… — закінчила ще тихіше.

— А чому пошепки? — також прошепотів Лавр.

Вони подивилися один на