Читати книгу - "Шлях до порятунку, Олександр Немо"

— Вони хотіли вбити нас, — відповіла Віра твердо, її голос дзвенів переконаністю. — Вони не залишили тобі вибору.

Але Рома знав, що вибір був. Він завжди був. І він зробив його. Тепер цей тягар залишиться з ним назавжди.

Вони залишили тіла лежати в магазині. Віра запропонувала пошукати припаси, але Рома лише похитав головою:

— Тут більше нічого робити. Нам треба йти.

Ліза трималася поруч з ним, її погляд чіплявся за кожен його рух, наче вона боялася, що він зникне.

Відійшовши трохи від цього нещасного дому, Рома раптом зупинився. Його погляд метався між Лізою і Вірою. Ліза намагалася щось сказати, але слова застрягли в горлі. Віра мовчала, але її очі були сповнені запитань, тривоги.

Рома нарешті заговорив, його голос був тихим, але твердим:

— Вам краще йти далі без мене.

— Що? — Ліза зробила крок ближче, її обличчя поблідніло. — Але чому? Ми... ми ж команда. Ти нас врятував!

Рома повільно похитав головою. В його погляді не було ані гніву, ані відчаю — лише крижане спокій, що змусило Лізу замовкнути. Вона застигла, слова застрягли в неї на язиці.

— Візьміть припаси, — він кивнув на сумку, що стояла поруч. — Цього повинно вистачити, щоб ви дісталися до безпечного місця.

— Рома, почекай, ми можемо... — почала була Віра, але він подивився на неї, і слова, наче завмерли в її горлі.

Його очі були, як у людини, що побачила занадто багато, пережила занадто багато. Цей погляд говорив більше, ніж могли б сказати слова. Жінки стояли мовчки, спостерігаючи, як він розвертається і йде геть.

Рома йшов, відчуваючи на собі їхні погляди. В якийсь момент він майже зупинився. Він хотів ще раз подивитися на них, переконатися, що з ними все буде в порядку. Але він знав, що не зможе. Якщо він оглянеться, то не зможе піти.

"Так буде краще," — подумав він, стискаючи зуби. Його ноги рухалися автоматично, відносячи його все далі і далі.

Він йшов, поглинутий своїми думками, і з кожним кроком відчував, як щось всередині нього розривається на частини. Ліза мала рацію: він врятував їх. Але якою ціною?

"Я став чудовиськом," — думав він, згадуючи тремтячу руку з пістолетом, тіла, що падали під його ударами, жах в їхніх очах.

Його серце билося важко, болісно. Руїни міста залишалися позаду, перетворюючись на розмиту лінію на горизонті.

Ніч почала згущуватися, і світ навколо ставали все темнішим. Рома зупинився на мить, щоб перевести подих. Він підняв голову і побачив зірки, розкидані по чорному небу. Вони були такими ж холодними, як і він сам.

"Так буде краще," — повторив він собі, намагаючись переконати своє серце. Але тиша навколо не давала відповіді, тільки посилювала гул жалю, який тепер став його вічним супутником.

Кінець